Наукові сенсації поляків Запоріжжя

Найчастіше діяльність національно-культурних товариств області пересічні громадяни бачать під час яскравих святкових подій, фестивалів.  Під час свят ще раз можна побачити, що кожен народ цікавий по-своєму – від національного костюму до гастрономічних смаків. Яскраве враження на запоріжців та гостей міста справляють «Сабантуй», «Новорічно-різдвяний фестиваль», національні подвір’я під час Всеукраїнського козацького фестивалю «Покрова на Хортиці» та інших свят.

Але робота національно-культурних товариств ведеться щоденно й наполегливо, цілорічно, у більшості часу – непомітно для багатьох. Національно-культурні товариства області проводять активну та копітку роботу із збереження традицій народів, які населяють Запорізький край, знайомлять із власною культурою усіх бажаючих у музеях та бібліотеках. За підтримки Департаменту культури, туризму, національностей та релігій Запорізької облдержадміністрації, згідно обласної Програми підтримки розвитку культур національних меншин Запорізької обласної ради проходять зустрічі, виставки, пам’ятні акції, наукові конференції. Представники національних громад області кожного дня доводять, що різні національності мають спільне прагнення до єдності та миру, що різні нації стали на захист нашої держави як воїни та волонтери. Кожне із національно-культурних товариств вважає Запоріжжя своїм рідним домом, наша область стала домівкою для великої багатонаціональної родини патріотів України. 

 

Велику наукову роботу провели останніми роками представники польських національно-культурних товариств. В області діє 8 польських національно-культурних товариств, найбільш активні громади – в Запоріжжі, Мелітополі та Бердянську. Польська громада долучилася до справжнього історичного відкриття – разом із запорізькими істориками у 2015 році локалізували місце розташування колишнього табору для польських військовополонених, в якому з осені 1939 року до зими 1940 року насильно утримували 1604 чоловік. Запорізькі історики Віктор Філас і Валерій Стойчев почали пошук 4,5 роки тому. За сприяння Союзу поляків Запоріжжя «Полонія» вони знайшли місце розташування табору для польських військовополонених, які працювали на розбудові «Запоріжсталі» – в промисловому районі Павло-Кичкаса, у західній околиці колишнього 10-го селища. У таборі перебувало 1604 осіб, громадян Республіки Польща, з них 1039 – поляки. Військовополонених використовували в Запоріжжі як трудові ресурси для збільшення потужності місцевих заводів. Через релігійні утиски та  нелюдські умови у таборі були акції непокори, на Різдво військовополонені організували бунт – масово не вийшовши на роботу. В 1940 році військовополонених відправили до Воркути на будівництво залізниці, дехто поповнив бойові ряди армії генерала Владислава Андерса, дехто загинув – став жертвою Катинської трагедії.

 

Це відкриття зацікавило представників Польщі. 28 травня 2016 року біля римсько-католицького Санктуарію Бога Отця Милосердного у парку ім. Пушкіна було відкрито пам’ятний знак із фрагментами стіни бараку. У церемонії відкриття знака взяли участь Генеральний консул Республіки Польща в Харкові пан Януш Яблонський та його заступники, заступник голови-керівник апарату облдержадміністрації  Зінаїда Бойко, заступник міського голови Сергій Мішок, єпископ Харківсько-Запорізької дієцезії Римсько-Католицької Церкви Ян Собіло. Вшанувати пам’ять жертв сталінізму прийшли поляки Запоріжжя,   керівники польських громадських організацій «Полонія» Лідія Єгорова та «Товариство ім. Св. Іоанна Павла ІІ» Ганна Макушинська, духовенство, науковці.

 

Генеральний консул Республіки Польща в Харкові пан Януш Яблонський зазначив: «Немає слів, щоб визначити значення цієї події для поляків, які ще й досі шукають відомості про те, яка доля спіткала 4000 поляків під час Другої світової війни в таборах тодішнього СРСР. Російські архіви досі закриті для нас. Україна відкрила свої архіви, і потроху прояснюються трагічні подробиці – де утримували військовополонених поляків, куди їх перевозили, де вони загинули. І досі для поляків є невимовним полегшенням дізнатися, де лежать їхні родичі, доля яких була невідомою десятиріччями. Я приємно здивований активною діяльністю польських товариств у Запоріжжі та великою роботою, проведеною місцевими істориками».

 

Як відзначили історики, таким чином місто Запоріжжя стало ще одним із місць України, пов’язаних із Катинською трагедією. Пам’ятний знак біля римсько-католицького храму встановлено на кошти громадських організацій за сприяння обласної та міської влади.

Відкриття пам’ятного знаку відбулося у Запоріжжі в рамках «Днів польської культури «Під єдиним небом», які тривали майже місяць.

 

Також у рамках Днів польської культури, які стали визначною подією у Запорізькому регіоні у травні минулого року відбулося чимало заходів. За участю голови облдержадміністрації Костянтина Бриля відкрито меморіальну дошку на честь міського голови  Олександрівська, видатного поляка Запоріжжя Фелікса Мовчановського у Запорізькій спеціальній загальноосвітній школі-інтернаті «Джерело». Фелікс Мовчановський був першим міським головою  м. Олександрівська  у 1901 – 1911 та 1916 – 1917 роках. Усе своє життя і сили присвятив місту Олександрівську. За період керівництва містом Фелікс Францович Мовчановський побудував приміщення міського банку, завершив будівництво Олександрівської жіночої гімназії та спорудження водопроводу і водонапірної вежі, також були замощені бруківкою міські вулиці, розгорнуто активне спорудження муніципальних будівель. Серед багатьох об’єктів культурної спадщини у 1903 році було відкрито першу в державі школу для глухонімих дітей-сиріт. Заклад мав власну електростанцію, водогін, систему центрального опалення, лікарню, аптеку, гуртожиток, біологічну станцію, типографію, завод сільськогосподарських машин і навіть свою залізничну гілку (оскільки школа розташовувалась за 2 км від Олександрівська). На території хутора глухонімих діяла православна церква (служба священика дублювалася мовою жестів).

 

Також пройшли наукові конференції, відбулися великий концерт польських національно-культурних товариств у ПК ім. Т. Шевченка та  презентації виставок.

 

Про повсякденну, але цікаву й важливу роботу кожного з національно-культурних товариств можна розповідати дуже багато. Сьогодні про яскраві події з життя польської спільноти розповідає Лідія Єгорова, голова Спілки поляків Запоріжжя «Полонія»:

 

— Минулого року найвагомішими подіями для нашого товариства стали «Дні польської культури», в рамках яких відбулося відкриття пам’ятника польським військовополоненим, Яскравими подіями, що надовго запам’яталися, стали участь у VІІ Всеукраїнському козацькому фестивалі «Покрова на Хортиці» та в заходах до Дня Європи 14 травня на площі Фестивальній, новорічні свята у нашій спілці. 

 

Враховуючи активну діяльність нашого товариства ми неодноразово зверталися за допомогою до Департаменту культури, туризму, національностей та релігій Запорізької облдержадміністрації і щоразу отримували всебічну допомогу, —  продовжує розповідь  Лідія Єгорова. — Наприклад, ми отримали рекомендації щодо пошуків загиблих польских громадян під час сталінських репресій, допомогу під час будівництва пам’ятного знаку польським військовополоненим, методичну та практичну допомогу у підготовці сценаріїв і під час проведення свят. Звичайно, можна запропонувати деякі нові форми співпраці – проведення семінарів для керівиків товариств  за участі вчених із провідних університетів країни, працівників архівних служб  МВС, СБУ, та інших структур. Це дасть можливість краще вивчити історію заселення нашого регіону, надасть можливість нашим громадянам відшукати своє коріння. Було б непогано керівникам товариств завітати до різних районів Запорізької області та навіть виїхати за її межі, щоб обмінюватися досвідом, наочно знайомитися із історією України. Це надасть можливість формувати більш широкий кругозір, допоможе керівниками товариств більш аргументовано розповідати про історичні та політичні події. Це були б своєрідні курси підвищення кваліфікації. 

 

— Які плани вашого товариства до кінця поточного року?  

 

— Новий навчальний рік при товаристві розпочнеться у вересні – наша школа відкрита для всіх, хто хоче вивчати польську мову та культуру. У вересні також відбудеться непересічна подія – цього року ми відкриваємо викладання польскої мови як другої іноземної в школі. Це буде перший такий клас у Харківському Консульському окрузі, для нас це визначна подія. Також у вересні будуть відзначатися Дні польської культури у Запоріжжі. Ми підготуємо великий цікавий концерт. День незалежності Польщі плануємо відзначити у Харкові. Традиційно готуємося взяти участь у «Новорічно-Різдвяному фестивалі» на головній площі Запоріжжя. Ми маємо чимало планів та ідей,  які, впевнена, втілимо в життя за підтримки Департаменту культури, туризму, національностей та релігій Запорізької облдержадміністрації.


В музеях не должно быть тишины. Британский музейный гуру сформулировал свои профессиональные принципы

Дэвид Флеминг, британский музейный гуру, который поднял посещаемость подконтрольных ему заведений в четыре раза, формулирует свои профессиональные принципы и утверждает, что в музеях не должно быть тишины.

Сотрудникам украинских музеев нужно быть смелыми, чтобы что‑то изменить, — настойчиво повторяет Дэвид Флеминг, директор Музеев Ливерпуля — одного из самых успешных объединений музеев Великобритании.

 

Он приехал в Украину, по приглашению Британского совета, чтобы выступить с лекцией о связи музеев и политики и заодно поделиться опытом. А делиться ему есть чем: Флеминг руководит ассоциацией Музеи Ливерпуля 14 лет, и за это время ему удалось увеличить количество посетителей в четыре раза. Кроме того, он входит в десятку самых влиятельных музейных менеджеров Туманного Альбиона по версии британской газеты The Independent. А возглавляемые им музеи, среди которых музей рабства и музей города Ливерпуля, неоднократно признавались лучшими в Британии.

 

«Современный музей должен быть дружелюбным», — считает Флеминг и называет скучными и старомодными классические музеи, в которых посетителей просят вести себя тихо и чинно. Также британец считает, что, в отличие от лондонских, региональные музеи должны быть ориентированы не столько на туристов, сколько на местных жителей. Это Флемингу удалось: музей города Ливерпуль, созданный в 2011 году, за свои несколько лет существования уже успел получить десятки наград.

 

С НВ Флеминг разговаривает в кафе при отеле Radisson Blu на киевском Подоле, где он остановился. Встреча проходит в перерыве между его походами по украинским музеям: он уже успел побывать в музее Чернобыля и готовится сходить в музей Великой Отечественной войны.

 

— Вы приехали в Киев с лекцией о связи музеев и политики. Они действительно связаны?

 

— Конечно. Музеи полны чьих‑то убеждений и взглядов. Директора, кураторы, галеристы отбирают работы в экспозицию, тем самым закладывая конкретный месседж. Например, в Ливерпуле есть музей рабства, который занимает ярко выраженную антирасистскую позицию. А экспозиция художественной галереи Walker Art Gallery вообще оскорбительна для гомофобов. Что ж, жаль, скажем мы, потому что считаем, что гомофобия — это неправильно, и музей отражает наши взгляды. Если задуматься, то музеи в принципе не должны быть нейтральными. Иначе они становятся скучными. Наоборот, если музеи хотят, чтобы к ним относились серьезно,— нужно инициировать дискуссии на актуальные темы.

 

— То есть, по вашему мнению, музеи могут давать оценку историческим событиям?

 

— Могут, если захотят. Например, ваш Национальный художественный музей полон политически мотивированных работ. Там выставляют картины [выставка Спецфонд, 1937 – 1939], которые при советской власти не разрешали показывать. Демонстрируя их сейчас, кураторы словно говорят: цензура недопустима. Другой пример — музей Чернобыля в Киеве. Это кампания под девизом: «Это не должно произойти снова!». Конечно, эти слова не написаны над входом, но когда осматриваешь музей, впитываешь этот месседж.

 

Что еще важно — быть открытыми для широкой публики. В старых музеях есть притворство, что их сотрудники — эксперты, которые, словно священнослужители, обладают сакральными знаниями и хранят бесценные коллекции. Поэтому они такие тихие, заумные и надменные. Эти музеи не похожи на место, где хочется проводить время. Ливерпульские музеи — наоборот, умные и доступные одновременно. Это идеал, в который я верю и который создаю. Музеи не должны быть изолированы от общества, где есть и эрудиты, и те, кто знает мало. Задача музея — привлечь всех.

 

— Что именно вы изменили в музеях Ливерпуля, сделав их посещаемыми?

 

— Мы сделали их интересными и вызывающими эмоции. У нас есть чувство юмора, и мы не воспринимаем себя слишком серьезно. Поэтому мы все время пытаемся рассмешить людей или наоборот — заставить их плакать. Это как с фильмами: в хорошем кино есть интересный сюжет, захватывающая актерская игра, и поэтому он вызывает эмоциональный отклик. У нас такой же подход: мы делаем музеи доступными, эмоциональными и при этом умными.

 

— Чувствуете ли вы конкуренцию с лондонскими музеями?

 

— В Великобритании все чувствуют конкуренцию с Лондоном. Но у нас совершенно разный подход к музеям. Лондон полон туристов и ориентирован на них, а мы в Ливерпуле создаем музеи для местных жителей.

 

— Но ведь местных жителей нужно каким‑то образом все время заинтересовывать и привлекать. Как вы добиваетесь того, чтобы они приходили к вам вновь и вновь?

 

— Во-первых, у нас бесплатный вход, поэтому к нам приходят много людей. Пустой музей — это удручающе, как пустая больница или школа. Какой в них смысл? Музею нужны не просто коллекции, а посетители.

 

Во-вторых, музеи Ливерпуля — для всех возрастов. Одна из наших главных задач — инициировать диалог между взрослыми и детьми, ведь они смотрят разные фильмы, читают разные книги, живут в разных мирах и лишь в музее начинают общаться.

 

Мы проводим много мероприятий для детей, даже для самых маленьких. И мы счастливы, когда они приходят в музей поиграть. Это значит, что им здесь нравится. А потом они вырастают и приходят снова, но уже изучать идеи.

 

— Посетители не жалуются, что у вас шумно?

 

— Иногда жалуются, конечно, но я отвечаю: если хотите тишины, идите в библиотеку или домой. Музей — это общественное место, и вы не можете контролировать, как ведут себя другие люди. Это словно прийти в парк и заявить: я хочу покормить птиц, и чтобы никого не было вокруг. В общем, я достаточно нетерпим к людям, которые говорят, что музеи должны быть оазисом спокойствия. Такими они были раньше и поэтому были пусты.

 

— Если вход в музеи бесплатный, как вы зарабатываете?

 

— Наша цель — распространение идей, а не получение дохода. Конечно, все музеи пытаются заработать столько, сколько возможно, стараются снизить затраты, увеличить доходы, привлечь спонсоров, иногда — ввести плату за вход, хотя это неэффективно, учитывая, сколько людей из‑за этого откажется от похода в музей.

 

Ливерпульские музеи финансируются в основном за счет государственного бюджета. В Британии государственная политика заключается в том, что музеи должны быть бесплатными, и я аплодирую этому подходу. Для получения дохода от платы за вход нужно приложить столько усилий, что это просто того не стоит. Эффективнее создать по‑настоящему популярный музей, наполненный посетителями и идеями. В итоге это позитивно отражается на образовательных стандартах и приносит плоды в вопросах создания толерантного общества — все это, безусловно, стоит бюджетных денег.

 

— Есть ли у вас рекомендации для украинских музеев, которым не хватает средств, выделяемых государством?

 

— Никому из нас не хватает средств. Так что не стоит тревожиться по этому поводу. Лучшее, что может быть у музея,— это идеи, а они бесплатны. Нужны только хорошие люди с хорошими идеями. Главное — иметь амбиции сделать музей популярным.

 

Мой совет украинским музеям заключается в том, что они могут быть популярными, если только захотят. Но для этого им нужно начать вести себя по‑другому. Перестать быть настолько традиционными. Интересоваться тем, что происходит в мире, и искать возможности для обмена идеями и опытом с иностранными коллегами.

 

Новое время


«Не бойтесь стать Диснейлендом»: музейные эксперты о близости культуры к людям

 

На прошлой неделе американский эксперт по музейному делу Линда Норрис представила в Киеве результаты исследования, посвященного культурному наследию Украины. Вместе с коллегой Вайвой Ланкелиене из Литвы они встречались с представителями украинских арт-институций и Министерства культуры, анализировали национальное законодательство и болевые точки музейной сферы, чтобы найти ответ на вопрос: как развивать сектор дальше?

 

– Линда, Вайва, над какими проектами вы работаете? Расскажите немного об интересном профессиональном опыте.

 

Линда Норрис: Моя работа находится на стыке музейной и общественной деятельности. Я независимый музейный эксперт, работаю консультантом, занимаюсь журналистикой, иногда курирую выставки. Но первостепенны для меня два рода деятельности. Первый – это общественная польза, а именно вопрос, как сделать музеи важной частью гражданского общества. Также я соавтор книги «Креативность в музейной практике». Она о том, как креативная практика может помочь музеям совершенствоваться и становиться более содержательными и значимыми для общества. Кстати, недавно книга вышла на украинском языке. Еще я преподаю в университете Джона Хопкинса, веду онлайн-курс «Международные эксперименты в вовлечении аудитории».

  

Вайва Ланкелиене: Моя работа также связана с музеями. Сейчас я работаю в Министерстве культуры Литвы, но почти 12 лет проработала в музее, где курировала международные проекты и была руководителем отдела международных отношений,  а также отвечала за стратегическое планирование. Пришлось научиться организовывать выставки, повышать компетентность и оценивать музейный персонал по всему миру.

 

Сейчас я отвечаю за все музеи Литвы. В основном мы работаем с нормативной базой этой системы, с разными стратегическими планами, помогаем с разработкой методологии и консультируем музеи. А это значит, что мы должны знать все, начиная с законов о музеях и заканчивая бухгалтерскими вопросами. Это нелегко, зато помогает развиваться в личностном и профессиональном плане.

 

– Осенью вы встречались с украинскими культурными операторами. Какое впечатление у вас сложилось о культурном секторе нашей страны и его особенностях?

 

В.Л.: Думаю, ни один музей в мире не может похвастаться тем, что у него нет проблем, все цели достигнуты, денег достаточно, а штат укомплектован. Даже Лувру не хватает финансирования, да и посетителей могло бы быть больше.

 

К примеру, условный украинский музей может иметь восхитительную коллекцию, но вопрос в том, как представить ее обществу, как доказать, что этот музей – не просто холодные стены, до которых никому нет дела? Мы должны доказать это с помощью различных мероприятий и активностей. У музеев есть определенные ценности, они располагают коллекциями, которыми люди должны гордиться: археологические находки, прекрасные картины в Национальном музее и т.д. Все это нужно показать людям.

 

Все зависит от способа, которым музей демонстрирует свой потенциал: с помощью выставок, образовательных программ или привлекая к сотрудничеству местных жителей. Это необходимо, потому что у вас чудесные музеи и у них у всех есть пространство. Директор музея Булгакова рассказал нам, что они создавали музей с учетом его развития. Это как чемодан с несколькими пустыми отсеками: вы заполняете два, но знаете, что у вас еще осталось пространство для развития.

 

Говоря о развитии музея, я не имею в виду само здание. Это люди, команда, коллекция, сообщество. И если вы знаете, в каком направлении двигаться, и определили свою миссию, «сценарий жизни музея», то все будет хорошо. Думаю, что у украинских музеев огромный потенциал. Но вместе с тем мне кажется, вам надо менять мышление.

 

Л.Н.: Слушая вас, я вспомнила об одном американском музееведе Стивене Вайле, который говорил, что музеи должны быть не просто посвящены чему-то – у них должна быть своя аудитория. И эти изменения происходят в Украине медленно, а в некоторых случаях очень медленно. Но этого никто за вас не сделает. Музеи созданы не для тех, кто там работает. Они служат людям, и поэтому должны работать с аудиторией. Их работа – заинтересовать широкую общественность. Я встречала людей из Украины, которые говорят: «Да мы в Диснейленд превращаемся!». Такие люди есть везде.

 

Заинтересовать людей не значит становиться Диснейлендом. Меня раздражает, когда люди говорят: «То, что мы делаем, – слишком серьезно, широкая публика нас не поймет».

Люди могут понимать очень многое и интересоваться очень многим. Украинские музеи могут располагать прекрасными коллекциями, у них могут быть захватывающие истории, но многие из них так и остаются нерассказанными. Никто на самом деле не задумывается, что публике хотелось бы увидеть на выставке.

 

Я всегда стараюсь посещать выставки, когда бываю в Украине. Хотела бы отметить два очень интересных и оригинальных проекта, впечатливших меня за последние несколько лет. Оба были представлены в Национальном художественном музее Украины. Это выставки «Герои. Попытка инвентаризации» и «Спецфонд», 1937-1939». Одна из сотрудниц музея, с которой я пошла на выставку «Герои», сказала мне: «Знаете, обычно люди, которые приходят в музей, ведут себя очень тихо, но на этой выставке посетители все время разговаривали друг с другом».

 

«Спецфонд» показал, что у музеев тоже есть своя история, а в Украине она хоть и запутанная и непростая, но интересная. Но если вы готовы принять эту историю и сделаете так, чтобы люди поняли ее, то результат может быть отличным. Я много рассказываю коллегам по всему миру о музеях и всегда вспоминаю выставку «Герои», потому что считаю, что подобный проект можно было бы организовать где угодно.

 

– То есть в целом украинские музеи на правильном пути?

 

Л.Н.: Думаю, будет объективно сказать, что некоторые украинские музеи на правильном пути. Во многих из них мы видим отдельные улучшения, но их могло бы быть больше. Профессиональные сети и сотрудничество в отрасли все еще развиты очень слабо. Мне кажется, что всегда легче что-то делать вместе, чем самому, но вы почему-то так не работаете.

 

– Почему же важно сотрудничать с организациями внутри сектора?

 

Л.Н.: Так вы более эффективны. Это основополагающие принципы, с которых и надо начинать. Хотите смешную историю? Я приезжаю в Украину давно и частенько, и мне постоянно приходят письма от людей из Украины, которые просят меня представить их кому-то из украинских коллег.

 

В. Л.: Некоторые музеи думают, что они важны лишь благодаря своему музейному статусу. Иногда кажется, что каждый музей хочет быть самым важным музеем страны. Это понятно, учитывая, что в советское время музеи использовались в целях политической пропаганды. Но в современном мире сотрудничество и связи между коллегами крайне важны. Тяжело делать что-то самому без поддержки коллег и партнеров, а связи – это также знания и полезная практика.

 

Л.Н.: Мне кажется, что на данный момент некоторыми музеями, в постсоветских странах в частности, управляют с позиции «дефицита». Люди думают: «Мне нужно собрать все мои ресурсы, знания, идеи, и оградить их от других». Это делает их слабыми, одинокими и закрытыми от публики, от коллег, от потенциальных партнеров. Ведь чем больше вы делитесь своими идеями, тем больше сами же и получаете.

 

– Какие еще факторы важны для успешного развития культурного сектора и музейной сферы в частности?

 

В.Л.:  Я хотела бы рассказать о так называемой «формуле 3К», поскольку заметила, что вам в Украине не хватает коммуникации, причем на разных уровнях: внутри сектора, с правительством и т.д. К сожалению, у вас нет неправительственных организаций, которые помогают вовлечь в процесс разные стороны, защищают интересы культурных институций на уровне правительства, организовывают встречи музеев. В Литве они называются «ассоциации музеев». Все это работает на объединение музейной сферы.

 

«3К» – это коммуникация, координация и кооперация. Важно кооперироваться с другими, объединять ресурсы и усилия. Важно делиться своими знаниями и идеями, потому что не для всего нужны финансы – многое можно воплотить в жизнь и без мешка денег.

 

– Расскажите подробнее о сути и задачах вашего исследования в Украине.

 

Л.Н.: Мы провели соцопрос работников культуры и представителей широкой общественности об их восприятии культурного наследия и получили более 300 ответов.  У нас была цель – услышать мнение украинцев, поэтому нам хотелось дать слово каждому. Многие  говорили о недостатке финансирования – это важная проблема, ничего нового тут нет. Мы спрашивали людей, какие дополнительные навыки им хотелось бы иметь, и чаще других получали два ответа. Первый – иностранный язык. А второй – знание технологий и того, как их использовать.

 

– Что значит «знание технологий»?

 

В.Л.: Некоторые музейные работники, особенно из регионов, сказали, что у них попросту нет компьютера на рабочем месте. Часто они получают информацию по факсу. Разница между большими и маленькими городами – настоящая пропасть. Иногда на семинарах мы говорим о разработке и продвижении бренда, о маркетинге, но в регионах люди все еще нуждаются в элементарных знаниях иностранного языка и навыках работы с компьютером. Я уже не говорю о передовых технологиях.

 

– Какие еще навыки вы считаете первоочередными для развития культурных менеджеров и культурных организаций?

 

Л.Н.: Чтобы развивать свой музей, люди должны быть открытыми. Это не навык, это черта характера. Мне кажется, люди все еще боятся, что у них что-то не получится, что их будут осуждать коллеги, и это приводит к отсутствию доверия. Поэтому я восхищаюсь теми, кто не боится.

 

– А как сделать так, чтобы люди посещали музеи? Какие стратегии музейного маркетинга и работы с аудиторией могут использовать украинские арт-институции, чтобы привлечь больше посетителей?

 

Л.Н.: В нашем исследовании мы просили людей описать счастливый момент, случившийся в музее. И люди никогда не называли момент, когда смотритель строго говорит: «Идите сюда, идите туда».  Кто-то вспоминал, как впервые увидел картину, которую раньше знал только по фото. Кто-то говорил: «Это момент, когда мы с мужем просто гуляли по музею».

 

Важно, чтобы музеи радушно принимали гостей. И это начинается задолго до того, как вы переступаете порог музея. Если у вас есть сайт, он должен быть понятным:  должно быть легко найти график работы, информацию о текущей выставке и адрес музея. Также неплохо бы быть дружелюбным. Вы должны вести себя так, будто принимаете гостей.

 

В США нет системы, когда ты приходишь к окошку на кассе и просто просовываешь деньги, даже не видя человека. Все эти преграды между персоналом и аудиторией означают, что посетителям не доверяют. И люди чувствуют это.

 

В.Л.: Даже температура в выставочном зале играет свою роль. Если в зале холодно, мне всегда неуютно. Если в музее большие тяжелые двери, которые вы с трудом открываете, и на них нет таблички «Открыто», «Добро пожаловать» – это проблема.

 

Музеям нужно выбраться из своей скорлупы. Почему бы им не установить на Крещатике, где гуляют люди, палатку с надписью: «Мы занимаемся тем-то и тем-то, заходите к нам»? 

Почему бы не спросить людей, чем они интересуются, и найти способы заинтересовать и вовлечь их?

 

Вы должны осознавать, что аудитория намного важнее, чем вы. Музеи должны доказывать свою необходимость не правительству, а обществу, иначе люди к вам не придут. Иногда люди чувствуют в музее нужно вести себя как в церкви. Музеи должны понять, что они важны не просто потому, что существуют, а потому, что сохраняют прошлое для будущих поколений. Поэтому они должны работать для своих гостей, относясь к ним соответственно, с порога и до выхода из музея.

 

Л.Н:. Я заметила интересный факт, что частные музеи в Украине – PinchukArtCentre, «Центр городской истории во Львове», которые не финансируются государством – лучше всех справляются с вовлечением аудитории. И дело тут не в деньгах, а в образе мышления.

 

В.Л.: Музеи никогда не будут прибыльными организациями. Иметь национальный или государственный музей – это политическое решение правительства сохранять какие-то важные вещи, культуру общества. Некоторым государственным музеям очень удобно не меняться – они уверены, что и так получат финансирование.

 

Учредители и собственники частных или негосударственных музеев должны доказать эффективность своей работы с аудиторией. А в государственных учреждениях вам просто дают статистику посещений, девиз которой – «если не ноль, то уже хорошо». Это такой месседж: «Мы существуем – продолжаем в том же духе!». Но если сравнить миллион посетителей и сто тысяч  – какая цифра считается хорошим показателем?

 

– Хорошим показателем для чего?

 

В.Л.: Это правильный вопрос: для чего? Для какого музея? Для небольшого музея, как музей Булгакова, сто тысяч посетителей – отличный показатель.

 

– В Украине существует стереотип о культуре как дотационной сфере. Каков предпринимательский потенциал этой сферы и как его реализовать?

 

Л.Н.: Я смотрю на это как американка. У нас государство очень редко финансирует музеи. Около 95% американских музеев вообще не получают государственного финансирования, поэтому мы априори должны быть предприимчивыми, иначе у нас давно не было бы музеев.

 

Мне кажется, причина такого отношения – отсутствие четких законов и прозрачности. 

Спросите себя: кто зарабатывает деньги? Если музеи зарабатывают деньги, то это какая-то дополнительная выставка, организованная третьей стороной или сувенирный магазин, или кафе. Или музей сдает в аренду помещение, или получает процент от продаж в магазине подарков? Кто-то ведь зарабатывает всеми этими способами. Вариантов масса.

 

У этой сферы огромный потенциал. Конечно, не все музеи будут зарабатывать большие деньги. В американских музеях есть еще одна статья доходов – членство, а также денежные пожертвования. Но в Америке долгая история благотворительности, которой в Украине пока нет. Конечно, это требует времени, но я заметила интересную вещь. В сентябре 2014 года я приехала сюда впервые после Майдана. Я шла куда-то и увидела распродажу выпечки в пользу армии. В США такие распродажи повсюду. Я никогда не видела такой волонтерской деятельности в Украине прежде. А теперь она есть. Кстати, по статистике люди с меньшим уровнем дохода отдают больший процент своего дохода на благотворительность.

 

Если уж мы заговорили о Майдане… Один украинец сказал мне: «Майдан научил нас больше не тешить себя иллюзиями. Нам все нужно делать самим». Когда я впервые приехала в Украину, меня злило, что люди обсуждая правительство, руководителей музеев, поголовно говорили: «Нам нужен сильный руководитель». Кто-то, кто пришел бы и решил их проблемы.

 

В.Л.: Никто не придет.

 

Л.Н.: Для меня как для американки это вообще смешно. Американцы так никогда не думают. Мы мыслим в ключе: «Мы можем это решить». Мне кажется, это и есть главный результат Майдана – люди понимают, что должны решать проблемы сами. Хотя во многих случаях такой ход мыслей представляет угрозу для действующих руководителей музеев.

 

В.Л.: Никто за вас ничего не сделает. Вы должны что-то делать сами. Возможно, ваша работа будет не так заметна, но что-то небольшое, что вы можете сделать как гражданин своей страны, – это качественное лидерство.

 

Л.Н.: Сфера культурного наследия точно может вдохновлять этих новых лидеров, помочь им получить дополнительные навыки, и в целом эффективнее выявлять таких людей. 

 

– Что нужно делать стране, которая хочет развивать свою культурную сферу? Назовите несколько приоритетов для развития культуры.

 

Л.Н.: Я буду говорить об Украине, потому что в США все по-другому:  например, у нас нет Министерства культуры и культурных политик. Первый приоритет – это люди, которые контролируют культуру. Я бы сказала, что они должны немного ослабить контроль. Если вы прячете все свои достояния в запасниках, то людям никогда не будет дела до культуры. Второй аспект – это то, что украинская культура не моноэтническая. Украина – это страна, объединяющая в себе множество разнообразных культур. И чем больше люди могут осознать, что они могут отличаться друг от друга, тем лучше. В США этот вопрос стоит очень остро, и музеям США тоже еще долго предстоит над этим работать.

 

В.Л.: Для развития культуры в первую очередь нужно чувствовать ответственность. Начиная с людей, которые живут здесь. Культура разная в каждой стране, она делает вас уникальными. Именно культура – это сильная сторона страны. Сама культура – это сумма разных культурных групп населения.

 

Культура очень важна для меня. Она важна для моей семьи, потому что я доношу этот месседж ей, а она распространит его дальше. Культура есть везде и во всем. Это культура речи, культура мысли, культура танцев, культура приготовления пищи. Поэтому осознание и чувство ответственности за нее должно начинаться с обычных людей и заканчиваться правительством.

 

Транслирование ясного месседжа на разных уровнях, за которые мы несем ответственность – это наше преимущество, к которому мы должны подходить добросовестно и быть открытыми. Если один человек поет другие песни и говорит на другом языке или диалекте, это не означает, что он чужой нам. Он наш. Это мой коллега, это мой друг. Просто живите в одной стране. Украина – многонациональная страна, в ней так много разных интересных и уникальных регионов, поэтому люди должны понимать, что очень важно сохранить это.

 

Л.Н.: Еще до войны я провела некоторое время в Донецке, в Крыму, во многих уголках Украины и  могу сказать, что людей из Донецка всегда интересовали те же вещи, что и людей из Киева и Львова.

 

В.Л.: Да, потому что во многих других странах или государствах, вне зависимости от наличия границ, в конце концов, у каждого есть гражданство какой-то страны. Важно всегда помнить, что здесь, в нашей стране у нас есть только мы. Это все та же культура. И у вас так много интересного – я говорю о вашей этнокультуре, о ваших традиционных нарядах. Это великолепные вещи, и мир должен узнать и открыть их для себя. Но это зависит и от степени открытости вашей страны.

 

– Итак, мы пришли к тому, что культура может объединять людей.

 

В.Л.: Конечно.

 

Л.Н.:  И музеи могут быть лидерами в этом.

 

В.Л.: И посредниками. Музеи должны стоять между наукой и людьми. Мы – посредники, и должны транслировать информацию. В этом важность коллекций предметов искусства и культурного наследия для общества. Только в таком контексте можно добиться результатов. Тогда и музеи почувствуют отклик.

 

Текст: Анастасія Платонова, platfor.ma


Олена Гончарук – про декомунізацію...

Одна з найважливіших подій у музейній сфері цього року — програма «Культ чи культура: Розвиток учасницьких практик у музеях»

 

У рамках цієї програми музейників Харківської й Запорізької областей навчали взаємодіяти з відвідувачами. Фокус саме на цих територіях був вибраний через їхнє прифронтове розташування і необхідність активізації процесів співтворчості, які поступово перетворюють населення з пасивного електорату на активних громадян. У програмі, реалізованій Українським центром розвитку музейної справи за підтримки Goethe-Institut, взяли участь найкращі експерти з Німеччини, Фінляндії та України. Серед них — спеціалістка з PR та реклами, яка три останні роки пропрацювала на посаді координаторки зв’язків із громадськістю у Національному художньому музеї України (НХМУ), Олена Гончарук. З нею ми поговорили про найгучніші виставки НХМУ останніх років, декомунізаційні процеси й те, чому кожен музей має прагнути стати справжньою зіркою.

 

— Будь-яка музейна колекція — це те, що пов’язано з нашою пам’яттю, особистою чи на рівні громадянського суспільства, країни. Ця пам’ять може бути чужою, а може резонувати, коли відбуваються якісь політичні або соціальні події. Як музею стати резонатором, які для цього є інструменти?

 

— Гадаю, це річ, якої ми навчаємося. Музеї вміють добре збирати й зберігати предмети, розпізнавати, що є цінним, а що — другорядним. А от працювати з пам’яттю маємо навчитися. До Майдану (я можу судити про той період, відколи працюю в музеї) ми не надто звертали на це уваги. В НХМУ втілювалися розкішні художні проекти, але зараз я розумію, що вони могли дати більше.

 

Коли в лютому 2014-го ми вийшли на роботу з питанням «що робити?», першим проектом, яким музей відкрився, став «Кодекс Межигір’я» — виставка предметів, що раніше належали Януковичу. Це була жива робота з тим, що вже ставало пам’яттю, був присутній важливий аналітичний елемент, спроба відображення суспільства. Нашою головною метою було, щоб відвідувачі побачили у виставці себе. І в тій ситуації музей спрацював як резонатор: на нас хтось обурювався, хтось, навпаки, говорив, що це сильно, але в будь-якому разі нам вдалося зсунути з місця публіку, яка взагалі не ходить до музею, — люди зі «спальних» районів, старенькі бабусі... Паралельно з цим перед музеєм відкрився проект «(R)Evolution» Еріка Буве, французького фотографа, котрий знімав події в центрі Києва взимку 2013 – 2014 (він приїздив наприкінці грудня і вдруге, коли вже почалися розстріли). Це були дві різні серії: одна називалася «Київська втома», зі знімками стомлених змучених людей, інша — кульмінаційна точка Майдану. Коли люди йшли до музею подивитися на «скарби» Януковича, вони рухалися алейкою, де на банері експонувалися знімки. Від початку глядачі заряджалися документальними фотографіями. Показово, що перед завершенням виставки невідомі вирізали знімки з банерів і зняли фотографії з паркана вздовж Грушевського. Можливо, це зробили люди, для яких ці фото були частиною їхньої особистої історії.

 

Певною кульмінацією можна вважати проект «Герої», котрий досить високо оцінюють міжнародні фахівці музейної справи.

 

— Хочу торкнутися цього проекту в контексті болісного для нашої країни процесу декомунізації. Як, на твій погляд, музею слід працювати з артефактами радянської епохи, намагатися чи не намагатися доносити до людей їхню художню вартість?

 

— Мені здається, декомунізація дає нам багатий матеріал і привід для розмови. Помилка музею (чи, можливо, відсутність компетенції) — ми дуже повільно реагуємо на посили зовнішнього світу. Після Майдану ми рухалися динамічніше, адже розуміли, що йде війна, і ми маємо виправдати свою щоденну, мирну роботу. Тоді народився благодійний проект «Леви своїх не лишають», який дозволив нам самим зібратися, мобілізуватися, підтримати емоційно тих, хто воює, й тих, хто чекає. Виставка «Ідентичність», котра відбувалася навесні 2016 року, теж виявилася на часі... Але в цілому суспільство пропонує виклики набагато частіше. І це привід музею включитися й сказати своє вагоме слово. У Національному художньому музеї не було знищено жодної статуї Леніна, жодного портрета. У фондах є зображення Сталіна, партійних функціонерів. Якщо музей це зберігає, він просто зобов’язаний транслювати суспільству, чому не ліквідує те, що нині вважається віджилим ідеологічним мотлохом.

 

 

Спробую проілюструвати свої тези на прикладі пам’ятника чекістам — того, який демонтували на Либідській. Щодо нього думки розділилися: одні говорили, що це цікавий зразок скульптури й не варто його ламати, інші — що це мотлох, і чим більше такого сміття лишається в країні, тим більше забивають голови людей. Мені здається, слід було використати ситуацію й трансформувати це місце, щоб воно перестало бути просто окрасою. Свій символізм пам’ятник уже втратив, але він міг стати дидактичним матеріалом. Музей (не обов’язково НХМУ) міг би вийти в публічний простір і вплинути на те, щоб це місце перетворити не на меморіал, а на алею пам’яті жертв НКВД, наприклад. Щоб людина, яка підходить до пам’ятника, могла відчути абсурдність: ось монумент убивцям, але зроблений професійно.

 

— Ти добре сформулювала, що витирання символів комуністичної епохи схоже на витирання пам’яті. Одна справа, коли відбувається переосмислення цих речей: вони лишаються як артефакти, але ти здатен працювати з цим жахливим минулим. Інша річ, коли ти просто намагаєшся його витерти й зробити вигляд, що всього цього не було.

 

— «Спецфонд» у цьому сенсі дуже показовий. Це роботи, які в 1937 – 1939 роках збирали по всій країні. Роботи надто креативних художників, котрі робили щось всупереч державній ідеології, щось не так малювали... Не всі художники постраждали, на щастя, але їм довелося різко змінити свої підходи до творчості. Хтось виїхав до інших республік СРСР чи за кордон, хтось перестав малювати, хтось викладав — але їхні картини з 1937 р. були закриті в запасниках музею. Їх почали витягати, здається, наприкінці 1970-х. Після зняття заборон було здійснено дослідження цих робіт. Це диво, що київський спецфонд зберігся, бо у Львові, наприклад, його знищили. І цікава виходить штука, парадоксальна: ми дивимося зараз на картини 1920 – 1930-х і розуміємо, що художники до цього поверталися в 1970 – 1980-х. Традиція все одно буде існувати, проростати через сучасні форми культури. Тож, якщо існувала травма, я за те, щоб її осмислити й прийняти, інакше суспільство не застраховано від повернення минулого. Щоправда, комісари у шкірянках можуть зараз бути вдягнені у вишиванки.

 

— Мені здається, що тут дуже важливий момент авторитету музею. Для того щоб говорити з суспільством на важливі теми, музей має бути транслятором думок. Як працювати на те, щоб піднімати авторитет?

 

— Це, дійсно, одне з ключових питань. Є певний стереотип, що склався історично: музей — це сховище, й у цьому він експертний, однак мислеформуючою інституцією його не вважають. Скажімо, НХМУ було створено наприкінці ХІХ століття у «два заходи». Спочатку його добивалася власне інтелігенція, професура, але тоді забракло коштів. Далі — теж було тяжко, доки питанням не зацікавився один із градоначальників, не приєдналися меценати, бізнесмени, які підтримали не лише ідейно, а й фінансово. І тоді музей став інституцією, місцем зустрічей, тусовки. У радянську епоху він перетворився на інструмент, який обслуговував ідеологію. У ті часи шанси залишитися цікавими були лише в тих музеїв, які мали хорошу колекцію або могли дозволити собі пристойні експозиції — як природничі музеї. Але зараз ми бачимо, що й в цих музеях опудала псуються, припадають пилом, і вже навіть дітям це не цікаво.

 

Ще питання: якщо музей хоче бути впливовим — хто транслюватиме його думку? Поза сумнівом, першочергово це завдання покладається на співробітників музею. Однак ідеться не про емоційні заяви. Це послідовна співпраця зі спільнотою, ЗМІ, освітніми й культурними закладами...

 

— Для певного сегменту суспільства, доволі значного, музей — це така рекреаційна віддушина. У музиці є таке поняття, як «філармонічні бабусі» — ті, які ходять на всі концерти. Напевно, в музеї теж є такі музейні бабусі. Віковий склад відвідувачів музею змінився за останні роки, чи існує стабільний кістяк?

 

— За останні три роки, навіть чотири-п’ять, наші відвідувачі «помолодшали» не в останню чергу завдяки відділу просвітницької роботи, котрий запустив різні програми. Наприклад, дитячі дні народження: без тістечок і соку, але діти тут граються, майструють, проходять квести. Колеги продумують сценарій у такий спосіб, щоб це було пов’язано з колекцією. Є програма «Стратегії візуального мислення», розрахована на три роки, що прищеплює малечі критичне мислення, яке геть відбиває школа. Якщо у школі є дві думки — учителя і неправильна, і нікого не цікавить, що насправді вважає дитина, то тут модератор стимулює, щоб діти дискутували, пояснювали свою думку і вміли вислухати іншого. Дитячі програми дозволили захопити батьків із дітьми, які ходять сюди від трьох років. У принципі, це маркетинговий хід. Багато брендів починають «чіпляти» свою аудиторію, поки вона ще маленька.

 

Також у публіки відбувся якісний зсув, коли ми почали проводити суміжні заходи: концерти, читання книжок. За актором чи виконавцем приходить його аудиторія, і частина з неї залишається в музеї. Узагалі я помітила таку річ: велику роль у музеї відіграє особистісний фактор. Дуже багато моїх знайомих сказали: вау, коли ти прийшла до музею, він зажив новим життя. Я відповідаю: це тільки тому, що я почала писати про музейні події, до мене тут було не менш цікаво, але ви цього не помічали. Якщо у спілкуванні я переконлива й можу зацікавити, або якщо людина мені симпатизує, то, швидше за все, вона перенесе це на інституцію, прийде сюди й подивиться.

 

— І ще дуже важливий момент щодо «спопсіння». Чи слід його боятися? Можливо, публіка, яка стояла в черзі на «Межигір’я», й далі ходитиме вже не на такі резонансні виставки?

 

— Його не варто боятися, але слід тримати в голові. Ризик є. Ми розуміємо, що доводиться загравати з відвідувачем. Але загравати можна по-різному. Це питання внутрішньої культури — на що ти підеш, щоб зацікавити відвідувача. Можна зробити виставку шуб, манто і прикрас, щоб сподобатися відвідувачу. Але питання: це сподобається один раз, чи глядач вимагатиме ще? Якщо влаштовувати постійний «луна-парк», можна швидко вигоріти. Акція «Леви своїх не лишають» була дуже корисним досвідом, що допоміг реабілітуватися у складній моральній ситуації, але вичерпалися формати і внутрішні ресурси, робота з колекцією відійшла на другий план...

 

Поза сумнівом, «спопсінням» не є елементарні речі, що необхідні для створення комфорту. Якщо людина матиме можливість у музеї випити води, кави, посидіти хвилин 15, щоб очистити рецептори, погортати книжки, — вона зможе довше бути в музеї. Якщо буде зал, де є чим зайнятися дітям, мама в цей час зможе подивитися улюблені твори.

 

— Які мотиви приходу в музей ти можеш виділити?

 

— Хочеться змінити обстановку, розвіятися. Або слідувати стереотипу, що «всі культурні люди так роблять». Людині важливо підкреслити свій статус як культурної, світської, такої, що в курсі трендів. У деякі музеї йдуть, щоби поглибити свої знання з якоїсь теми. Провести час із друзями або рідними. Але в більшості випадків, я думаю, ідуть тому, що просто цікаво, або «відпочити душею».

 

— Які можливості є в українських музеїв, зокрема в Художнього, для реклами себе? Де це може транслюватися?

 

— Окрім сайта і Facebook, ми зазвичай робимо розсилку різним ЗМІ та приватно людям, які залишили свої контакти, бажаючи отримувати інформацію. Мені здається, в місті бракує площини, де культурні організації могли би себе промотувати. Її поява була би дуже потрібною, адже це формувало би культурний образ міста, люди отримали б інформацію про різні музеї та їхню діяльність. Зараз вірогідність того, що туристи потраплять до Музею коштовностей у Лаврі, значно вища, ніж те, що вони знайдуть Музей Лесі Українки. Гадаю, варто ініціювати проект щодо виділення музеям рекламної площини, розробити універсальний дизайн афіш. Тут можна буде отримати інформацію, бо пряма реклама коштує задорого, музеї не можуть собі цього дозволити без партнерів, а зароблені від продажу квитків кошти краще витратити більш раціонально — на освітні програми чи зону комфорту для публіки.

 

— У нашому суспільстві вартісність виміряється одним: скільки коштує? А що робити краєзнавчим музеям, в яких немає Мони Лізи? Чи є альтернатива грошової вартості?

 

— Насправді є навіть віртуальні музеї, в яких колекція практично відсутня. Я думаю, завжди знайдеться колекція, яка в монетному еквіваленті коштує дорого, однак ніщо не цінується дорожче за живі історії і вміння їх розповідати. Історії колекцій неповторні так само, як історії людей. Наші партнери з Українського кризового медіацентру активно займаються підтримкою музеїв на сході України. Вони розповідали про заводські музеї, що виготовляють плитку чи якісь металеві деталі. Можливо, таких деталей є мільйон по всьому світу, але саме в цих цінне те, що пов’язано з історією місця, з історіями людей. Історії людей, які створювали, збирали, берегли, досліджували, роблять предмети неповторними і дають їм голос.

 

Будь-який музей і його привабливість можна оцінювати за різними практичними критеріями: багата колекція, модернізована експозиція, гучні виставки, продумані навігація й комфорт глядача, цікаві екскурсоводи й оригінальні формати, дотепна реклама і смачна кава... Та вабить до музею щось невловиме, непояснюване, хвилююче. Це «магія», що змушує битися частіше серце і відвідувача, і співробітника. Відчуття причетності до таємниці, передчуття відкриття, передзакоханість. Ця «магія» є ключем до успішності й розвитку музеїв.

 

Любов Морозова, www.m.day.kyiv.ua


В МУЗЕЙ КАК В КИНО: КАК СОЗДАТЬ ЦЕПЛЯЮЩУЮ ВЫСТАВКУ

Том Дункан. Фото: личный архив
Том Дункан. Фото: личный архив

Том Дункан, сооснователь архитектурного бюро Duncan McCauley, — о том, почему при создании выставки стоит думать минутами, а не квадратными метрами, а посетителей рассматривать как часть экспозиции.

 

 

Как сделать так, чтобы посещение музея стало необычным опытом, о котором хочется рассказать другим? Сооснователь англо-германского бюро Duncan McCauley Том Дункан считает, что в этом вопросе архитекторам можно поучиться у киноиндустрии. На своих лекциях он предлагает выстраивать экспозицию через эмоции посетителей, а на экспонаты и само пространство музея смотреть как на декорации. Свой подход бюро воплотило, работая с Государственными музеями Берлина, Музеем Виктории и Альберта и Историческими королевскими дворцами в Лондоне, Туристическим центром Рейхстага и другими площадками.

 

Автор пообщался с Дунканом и узнал, какие схемы он чертит при создании экспозиции, как интересно обыгрывать инклюзивные составляющие выставки и сделать бывшую печь кирпичного завода одновременно обучающим и захватывающим экспонатом.

 

Далее — прямая речь Тома Дункана.

 

Выставка по сценарию: спланировать впечатления

Когда режиссёр Сергей Эйзенштейн познакомился с анализом композиции афинского Акрополя, проведённым Огюстом Шуази, он сделал вывод, что между восприятием архитектуры и кино много общего. Трудно себе представить более тонко организованный монтаж кадра, чем тот, что создают наши ноги во время движения по Акрополю, и в целом перемещение по городу можно сравнить с созданием киноленты. Эти его наблюдения стали для меня стимулом сравнить кино с дизайном выставок. Я заметил, что архитекторов в большей степени учат мыслить пространственными категориями. Сценарист же мыслит временем и эмоциями, которые зритель в конкретные моменты должен испытать. Посмотрите на схему, созданную Эйзенштейном для фильма «Александр Невский». Она параллельно фиксирует кадры из фильма, музыку, которая играет в тот или иной момент, и так называемую «диаграмму движения» — субъективную реакцию зрителя на то, что происходит на экране. 

Схема, созданная Эйзенштейном для фильма «Александр Невский», Лондон, 1948
Схема, созданная Эйзенштейном для фильма «Александр Невский», Лондон, 1948

Точно так же, основываясь на времени, можно создавать и посетительский опыт для музея. Вот, например, схема выставки «В свете Амарны» (In the Light of Amarna. 100 Years of Nefertiti Discovery) в Новом музее Берлина. Она была посвящена столетию обнаружения бюста Нефертити. Верхний ряд диаграммы — шкала времени, которое посетитель проводит в музее. Ниже идёт его предполагаемая траектория движения. Символами и картинками показано, на чём, скорее всего, он остановит внимание, что вызовет наиболее сильные эмоции. Это могут быть красочные, цветовые акценты, текстовые отрывки или конкретные предметы. При всех упрощениях и условностях, она помогает встать на место посетителя. Нам важно, что выставка при таком подходе становится своего рода медиа, которое может быть прочувствовано только через движение по ней.

«В свете Амарны», Новый Музей Берлина, 2012 / фото: Jan Bitter / Duncan McCauley
«В свете Амарны», Новый Музей Берлина, 2012 / фото: Jan Bitter / Duncan McCauley

Есть кино для узкого круга зрителей, а есть массовое. И выставка, как мне кажется, похожа как раз на второе. Это действительно что-то для всех. Поэтому мы не придумываем отдельные сценарии для детей или людей с ограниченными возможностями. Даже если в музей пришёл человек с отставанием в развитии, он должен иметь возможность взаимодействовать с вещами простыми, но не подчёркнуто покровительственными, детскими. На той же выставке про Амарну у нас были экспонаты для слабовидящих, которые можно было потрогать. Но это же делали и другие посетители, это была общая возможность. Тема прикосновений стала отдельным сюжетом, потому что мы хотели приблизить зрителей к атмосфере раскопок. Можно было полистать виртуальный дневник работ, послушать интервью с археологами и узнать, что происходило в тот день, когда был обнаружен бюст Нефертити. И мы сделали его гипсовую копию, которую можно было трогать.

 

Говорящие и танцующие стены

 

Говоря о теории проектирования выставок, мы используем два термина. Interpretive Design — процесс, в котором главный акцент делается на обучении и предоставлении контента. И Stenography — этот термин в большей степени относится к театральности и описывает создание сценического пространства. Это не столько два разных понятия, сколько пересекающиеся области, внутри которых работает архитектор. Например, на выставке The Glorious Georges во дворце Хэмптон Корт, посвящённой 300-летию восшествия на престол династии Георгов, основной темой были порядки, обычаи и атмосфера двора того времени. Вплоть до запахов и звуков. Нашей задачей было заставить помещение рассказывать свою собственную историю.

В одном из залов мы использовали информацию о том, что в нём танцевали менуэт принцесса Амелия и герцог Графтон. Чтобы воссоздать эту историю, мы поставили близко к стенам манекены в одеждах того времени и попросили хореографов исполнить этот танец на специальном фоне. После чего спроецировали движения на стены. В итоге посетители, с одной стороны, попадали в пространство иллюзии, а с другой — могли считывать информацию о танцах и моде того времени. Причём многие из них даже не замечали, что у манекенов нет головы, а у их теней есть.

 

Самих посетителей тоже можно рассматривать как часть выставки. Когда они заходят в зал, будут они видеть спины других людей или встретятся с ними глазами? А может быть, люди на выставке помогут друг другу получить какой-то опыт. Мы создавали музей бывшего кирпичного завода в Германии, в конце которого люди попадали в бывшую круговую печь. Они должны были взять в руки белые макеты кирпичей и пройти сквозь неё. По мере движения макеты из белых превращались в красные. Как если бы действительно проходил процесс обжига. И чем больше посетителей одновременно находились внутри, тем эффектнее это смотрелось. 

 

 

Боттичелли наоборот или что такое идеальный куратор

 

 

 

Самое интересное взаимодействие с куратором складывается в диалоге и некотором перекрещивании опытов. Одним из самых удачных наших примеров я бы назвал выставку «Переосмысленный Боттичелли» (Botticelli Reimagined) в Музее Виктории и Альберта. Она была посвящена тому, как мы сейчас воспринимаем этого художника и какое влияние он оказал на историю искусства XIX века. Нам очень понравился запрос кураторов сделать обратную хронологию — начать с XXI века и закончить XV. И мы постарались её продолжить уже в дизайне. Один из первых экспонатов, которые видел посетитель, — кадр из «Джеймса Бонда» и зазор между стендами, через который можно посмотреть, что дальше. Такие же зазоры были в залах, посвящённых XIX веку, времени, когда художник был открыт заново. Чтобы, наконец, увидеть оригиналы картин, зритель проходил сквозь тёмный коридор, символизирующий времена забвения. В самом его конце он видел фрагмент картины, которая считается автопортретом Боттичелли, — художник как бы сам предлагал войти в следующий зал. Это основная линия, но были и другие нюансы: работа с освещением, использованием зеркальных полов для того, чтобы скрыть пространство, движение от хаотичности объектов в современных залах к симметрии в следующих.

 

Во время создания экспозиции я спрашивал куратора, Ану Дебенедетти, может ли она сказать, как лучше сгруппировать картины, но она отвечала: «Нет, Том, вы делаете это». После того как мы их развешивали, Ана смотрела и говорила: «Это мне нравится, а это тут быть не может, нужно по-другому». Это повышало нашу вовлечённость в процесс. И мне кажется, что такой вариант, когда куратор выслушивает наши предложения и их корректирует, — идеальная схема совместной работы музейного куратора и дизайнера.

 

Светлана Кондратьева, www.strelka.com


Как это – работать в музее

Оля Носко работает в Национальном музее искусств имени Богдана и Варвары Ханенко, у которого недавно появился инстаграм. Это, кстати, достижение Оли, и далеко не единственное.

 

Я всегда интересовалась искусством. Помню, очень ждала, когда пойду в третий класс, чтоб пройти по возрасту в художественную школу. Таланта художника у меня не оказалось от слова вообще, но любовь к изобразительному въелась. И вылилась в увлечение кинематографом.

 

И вот после одного из показов киноклуба в «Розумной каве», который я тогда курировала, меня зафрендила девушка из музея Ханенко. Из ее фейсбука я и узнала о вакансии. На свой день рождения. Отправила резюме, и понеслось. Скоро два года, как мы вместе. До этого я работала в йога-студии на практически аналогичной должности и даже несколько месяцев писала тексты про средства для потенции и похудения. Отличный набор, да? 

Часто, когда узнают, что я работаю в музее, спрашивают несмело: «Что, бабушкой?» Хотелось бы лишний раз обратить внимание, что кроме смотрительниц в музее работает много людей. Все это богатство нужно хранить, исследовать, готовить выставки и экскурсии. А еще доносить эту информацию до людей. Последним я и занимаюсь, если коротко. Так что, если вы представитель СМИ или блогер, – давайте дружить скорее.

 

Мы собираемся запустить программу для журналистов, чтобы им было проще знакомиться с музеем, а пока вы можете написать мне, и я повожу вас тайными тропами и расскажу всякие легенды и тру-стори. Правда, я все никак не сдам экскурсию, но за время работы впитала от коллег массу информации. Наверное, общение с искусствоведами – один из любимых музейных аспектов. Чего стоят перлы типа «Если видишь огурцы на картине – значит, Кривелли или Петров-Водкин, но отличить их легко» или «Оля, не говорите ему о Малевиче – человек, который знает, что картина умерла, не может не пить». В общем, люблю их.

На самом деле для меня музей Ханенко больше об атмосфере, чем о картинах. Да, это самое большое собрание мирового искусства в Украине, даже после всех военных и советских разграблений. Но наряду с любимыми экспонатами всегда хочется называть еще и залы. «Я хотела бы прийти сюда первый раз», – как сказала одна моя коллега. Просто представьте – музей-особняк, который нам оставили в наследство влюбленные в искусство и друг в друга люди.

Два года наблюдаю за тем, как увеличивается количество хипстеров в музейных залах. Понимаю, что не в последнюю очередь из-за моей работы. И это вообще нереальное ощущение. Еще круче наблюдать за тем, как меняется сам музей.

У нас уже можно фотографировать (на мобильный телефон без вспышки и без селфи-палок), мы проводим костюмированные Хэллоуины (и по музейным залам ходят вампиры и ведьмы), дети валяются на полу (я тоже, кстати), проходят музейные квесты. Экскурсии сейчас можно выбрать абсолютно для любой аудитории. Музейным программам можно посвятить отдельный материал на несколько глав. И за этим стоит колоссальная работа многих людей на протяжении многих лет.

Взгляды музейщиков на то, каким должен быть современный музей, тоже меняются. Например, когда-то считали, что страничка ВКонтакте не нужна (сайта же хватит), а сейчас активно развиваем инстаграм (и снова считаем, что страничка ВКонтакте не нужна). Мне очень нравятся эти изменения. Даже в разрезе двух лет я вижу огромную динамику.

Знаю, что чаще всего люди жалуются на смотрительниц, когда говорят о том, что не понравилось в музее. Действительно, скучного экскурсовода еще поискать сегодня нужно, а вот человеческий фактор никто не отменял. За собой, например, уже замечаю профдеформацию – вижу человека с телефоном и какое-то время наблюдаю, выключил ли вспышку (она вредит экспонатам). У меня начинает дергаться глаз, когда мужчина пытается открыть кассон (сундук для приданого 16-го века). Или присесть (!) на него. А мне же всего 25. В общем, всегда стоит ставить себя на место другого человека. И, пожалуйста, никогда не сворачивайте все на возраст. Наша старшая смотрительница всегда подходит и говорит, как круто то, что мы делаем. Что дети бегают, валяются на полу, играют в игры. Что приходят разные люди. С розовыми волосами, кучей татуировок или пирсинга (и не важно, какого пола). Правда, говорит, что мои рваные джинсы всегда хочется зашить.

Во многом не хватает подсказок кого-то опытнее, не хватает еще 78 часов в сутках или еще трех Оль, не хватает бюджета на рекламу. Практически весь качественный визуальный ряд нам делают волонтеры (я готова молиться на них). Видели наш сайт? Его тоже на волонтерских началах создали. Кириллу Виноградову памятник нужно поставить прямо сейчас. И я понимаю, что этого не хватает всем без исключения украинским музеям.

 

Именно потому у нас в планах конференция по музейному пиару. Я долго ждала, пока кто-то это сделает, но, кажется, пора переставать ждать и делать самому. Так что открыта к помощи по спикерам — пора выводить музейную жизнь из подполья и делиться опытом.

 

Я буду понимать, что цель достигнута тогда, когда постить фоточки из музея будет так же важно и актуально, как с концерта любимого исполнителя или открытия новой кофейни. Мне кажется, что у многих «культурный досуг» ассоциируется с каким-то внутренним напрягом. Типа громко не говори, не смейся, близко не подходи, телефон не доставай, стой тихо. То ли дело удобно устроиться на полу и рассматривать цветовое сочетание рамы и этого дивного оттенка синего.

 

Источник thedevochki.com


Цифровые коммуникации в пространстве музея

Как вдохновить почти 100 сотрудников рассказывать о музее через личные аккаунты в социальных сетях? Собственным опытом делится Райн Додж, менеджер цифрового контента и координатор цифровых активностей в Королевском музее Онтарио. Поводом для написания этого материала стала карта-схема, выпущенная Королевским музеем Онтарио (Royal Ontario museum, ROM), Канада. На карте помимо музейной навигации указаны именные твиттер-аккаунты сотрудников музея. Соединение классического навигационного плана с социальными медиа – редкий и нестандартный ход. Насколько он эффективен, мы выяснили у инициатора проекта Райна Доджа (Ryan Dodge), менеджера цифрового контента и координатора цифровых активностей в Королевском музее Онтарио.

 

Райн, сколько сотрудников музея используют Твиттер для коммуникации с посетителями и Интернет-аудиторией?

Насколько мне известно, 98 сотрудников, то есть треть от всего штата музея, пользуются Твиттером, как для рабочих задач, так и в личных целях.

 

Вы попросили их создать аккаунты, или же они пользовались Твиттером и раньше? 

Кто-то и раньше использовал Твиттер, однако я сам вдохновил многих сотрудников на рассказ о том, что происходит за кулисами музейной жизни. Каждый месяц мы проводим тренинги, и я сам регулярно встречаюсь с коллегами: собираю небольшие группы или же беседую лично, рассказываю о возможностях Твиттера. Мы никак не влияем на аккаунты сотрудников, они сами решают, каким образом эти аккаунты могут помочь в работе и как лучше их вести; нам хотелось бы, чтобы это не воспринималась как дополнительная нагрузка, скорее – как еще один способ представить музей для публики. Помимо тренингов и всесторонней поддержки, вы должны показать сотрудникам, что доверяете им. Мы доверяем им бесценные экспонаты, так почему бы не доверить онлайн коммуникацию от имени музея?

 

Почему Вы решили включить Твиттер-аккаунты в карту-схему музея? Есть ли примеры других музеев, сделавших что-то подобное? 

Не знаю ни одного музея, хотя, когда я сделал пост о нашей карте-схеме, многие коллеги поддержали меня. Мы потратили много времени на то, чтобы обучить сотрудников основам онлайн коммуникации, поэтому следующий шаг показался вполне логичным – включить в карту-схему твиттер-аккаунтов тех сотрудников, кто чувствует себя комфортно при работе с Твиттером. Этот проект позволяет нам соединять цифровое и физическое пространства, а также связывать онлайн диалоги с определенными локациями в музее.

 

Как часто посетители постят вопросы и комментарии в Твиттере, находясь в музее? Можете сравнить уровень вовлечения в Твиттере с другими социальными медиа, которые использует ROM?

Активность в Твиттере примерно в 5 раз выше, чем в Фейсбуке. Все больше фотографий публикуется в Инстаграме, однако Твиттер остается нашей самой популярной площадкой. Чаще всего мы видим селфи или фотографии музейных предметов, однако иногда появляются вопросы, и тогда очень приятно наблюдать за развитием диалога. Посетители впечатлены тем, что им, во-первых, отвечают, а во-вторых, что это делает сотрудник музея.

 

Почему Вы не используете мессенджеры, а предпочитаете Твиттер?

Мы получаем много сообщений через Фейсбук, но они касаются справочной информации. Нам же хочется, чтобы общение строилось между посетителями и сотрудниками, а не посетителями и «музеем». Мы хотим выстраивать связи между людьми, и Твиттер оказался самым подходящим инструментом.

 

Не отвлекает ли ведение аккаунта в Твиттере от повседневных задач?

Я не слышал ни одной жалобы, и, как уже говорил раньше, каждый решает сам, как использовать Твиттер. Кто-то пишет регулярно, кто-то нет. Мы не ставим никаких рамок. Мы обеспечиваем обучение и даем инструменты, будучи уверенными, что они достойно этим воспользуются, помня о репутации музея.

 

Анна Михайлова

mart-museum.ru


Провести декомунізацію – це зняти всі ідеологічні «нашарування старої фарби» і зробити простір, в якому відвідувач сам зможе робити висновки – Леся Гасиджак

Київ, 13 квітня 2016 року – «Сьогодні провести декомунізацію […] – це зняти всі ідеологічні «нашарування тієї старої фарби», розчистити абсолютно кожне слово, кожен меседж, і зробити простір, в якому відвідувач зможе черпати інформацію і сам робити висновки», – заявила під час дискусії в Українському кризовому медіа-центрі Леся Гасиджак, редакторка веб-порталу «Музейний простір», начальник інформаційно-аналітичного відділу ГО «Український центр розвитку музейної справи». Лише тоді буде справжнє громадянське суспільство і демократія, наголосила вона. За її словами, люди, і не тільки музейники, не вміють читати і аналізувати, тому невірно інтерпретують закон про декомунізацію. А там сказано, що заборона не поширюється на випадки використання символіки комуністичного тоталітарного режиму в експозиціях музеїв, зазначила Леся Гасиджак. «Але спрацювали емоції, рефлекс про те, що при декомунізації треба все змінювати і на сьогодні є музеї, де на танках радянських замалювали червоні зірки, на пілотках замалювали зірки, для чого? Вони що будуть потім тризуби ліпити замість зірки?, – запитує Леся Гасиджак. – Чи це не є тим самим «совком», тільки ще у гіршій формі ніж той, який ми сьогодні засуджуємо». За її словами, слід розуміти, що у радянський час музеї були ідеологічними рупорами і це було їхнє основне завдання.

 

«Музей як інституція у процесі декомунізації має бути флагманом певною мірою», – вважає Леонід Марущак, куратор Мистецького напрямку Українського кризового медіа-центру. Після організації культурно-мистецької резиденції у Вінниці стає очевидним, що музеї в Україні залишаються консервативними, такими, як у радянські часи, ділиться враженнями Леонід Марущак. «Є ряд скарбів, які мало хтось колись бачив, але найцікавіше і найпроблематичніше для мене як вінничанина те, що там немає сучасності», – пояснює Леонід Марущак. У рамках воркшопів «ДЕ» у Словянську, Севєродонецьку та Маріуполі, куратор Мистецького напрямку УКМЦ побачив ряд прикладів як тутешні музеї досі «дихають» радянським минулим. Зокрема, вразив музей у Слов’янську. «Найцікавіше починається з 17 року, перед цим декілька опудал вовків, кабанів та лисиць, потім одразу 17-ий рік, що було до цього – дике поле, – згадує Леонід Марущак, – Особливо нас вразило, що жодної згадки про те, що Словянськ – це те місто, де було дуже багато іноземних інвестицій кінця XIX – початку XX ст.».

 

Проблема радянізації є не лише на сході України, а й в центральній і західній Україні. Вона досі займає левову частку в музеях, в тому числі, є й експозиції, присвячені «людям, які насправді були карателями», каже Василь Рожко, начальник Управління музейної справи та культурних цінностей Міністерства культури України. За його словами, наша нинішня музейна система є залишком радянської системи. «Ми маємо таку суміш, коли партії немає, коли вже вертикалі насправді немає, і навіть області не слухаються Києва […] але ми десь застрягли – старого вже немає, а нового не з’явилося», – вважає Василь Рожко. При цьому, за його словами, мало сказати, що умовно протягом 70 останніх років радянської влади в багатьох музеях 70% всієї експозиції складає все радянське. Проблема глибше, бо не було проведено інвентаризації, немає переліку музеїв, немає комунікацій, системи бачення та механізмів подальшої роботи музеїв, пояснює посадовець. Передусім, на його думку, музеї повинні стати самостійними. «Ми маємо говорити про засудження злочинів, формувати державне ставлення до злочинів[ …] і, відповідно, ми б мали перш за все оцінювати не те, чи є це в експозиції чи немає, а чи ми не прославляємо вбивства людей, які це здійснювали», – каже Василь Рожко. Проблема в тому, що протягом багатьох десятиліть людям насаджувалася радянська ідеологія, і це «проростало» в головах людей. «Неможна просто засуджувати, нам треба глибинно переосмислювати», – наголосив   начальник Управління музейної справи та культурних цінностей.

 

Оксана Баршинова, мистецтвознавець, завідуюча відділу мистецтва ХХ – початку ХХІ ст. Національного художнього музею України, зауважила, що в музейній справі існує проблема кадрів, проблема інкорпорації сучасного мистецтва як інструменту змін. В аспекті декомунізації такі міста, приміром, як Вінниця і Севєродонецьк, в чомусь схожі, незважаючи на протилежні умови. «У Вінниці люди цілком впевнені, що там проведена декомунізація, вони повністю спокійні. Коли ви приходите в музей, ви бачите, «з м’ясом» вирвані якісь шматки інформаційних матеріалів, були вклеєні наступні, тобто ті, які сьогодні є сучасними. Але в цілому це виглядає дико», – каже Оксана Баршинова. А в Севєродонецьку, навпаки, навіть не підозрюють, що декомунізація взагалі потрібна, зазначила мистецтвознавець. І зважаючи на проблему кадрів, слід впроваджувати зміни з кількох сторін, переконана завідуюча відділу мистецтва ХХ – початку ХХІ ст. Національного художнього музею України. По-перше, зсередини музею, тобто виховувати критичне мислення самих музейників. По-друге, співпрацювати з навколишнім простором, зокрема, з художниками, які можуть бути «голосом громади», – зауважила Оксана Баршинова.

 

«Люди настільки бояться повтору 1937-го року, що біжать поперед потягу, щоб виконати те, що виконувати насправді не потрібно», – каже Анастасія Гайдукевич, начальник Відділу музейної справи Українського інституту національної пам’яті. Мовляв, музейники бояться і не знають що робити коли в них близько 90% музейного фонду стосується радянських часів. Цей закон має ключову тезу, що музеї повинні припинити виконувати пропагандистську функцію, яку вони виконували до цього часу, наголосила Анастасія Гайдукевич. На її переконання, має бути змінена подача інформації в музеях. Адже, наприклад, часто зустрічається однобока подача історії, приміром, подій 1917 – 21 років, – лише в інтерпретації більшовиків. Чи просто вирвані фрагменти історії України, зокрема, щодо Голодомору, зауважила начальник Відділу музейної справи Українського інституту національної пам’яті. І це варто переглядати не з наказових позицій, що варто зробити так чи інакше, а дати можливість відвідувачу отримати повний спектр позицій та точок зору стосовно подій. Лише тоді людина буде осмислювати і формувати своє власне ставлення, пояснила Анастасія Гайдукевич.

 

За матеріалами Ukraine Crisis Media Center


Екс-директор Національного художнього музею України Марія Задорожна: «Під час Майдану була загроза втрати музею»

4 грудня у генеральної директорки Національного художнього музею України Марії Задорожної закінчився контракт із Міністерством культури. Наказом Міністерства від 9 грудня тимчасовим виконувачем обов’язки гендиректора призначено головного зберігача музею Юлію Литвинець.

 

Марія Задорожна працювала на цій посаді 3 роки – три рази підписувала по контракту на рік. Кажуть, коли попередньому директору музею Анатолію Мельнику свого часу продовжили контракт не на п’ять років, а на три, він влаштував таку прочуханку мінкультівським бюрократам, що контракт хутко переписали і ще довго вибачались.

 

За останні три роки Національний художній музей із формально головного художнього музею України перетворився на неформального лідера галузі, кожного тижня нові події в музеї можна вносити в календар. Логічно було б припустити, що Задорожна боротиметься за можливість модернізувати інституцію далі і разом з командою виводити музей на світовий рівень – принаймні за контентом і музейним продуктом. Але Марія сказала, що на конкурс не подаватиметься. «Я йду», – сказала, як відрізала.

 

Задорожна не дає інтерв’ю. Одного разу вона люб'язно поїла мене кавою дві години свого золотоцінного часу і наводила 25 аргументів, чому її рішення правильне, замість того, щоб за 40 хвилин розповісти про музейну кухню і комору. Цього разу пообіцяла розповісти і слова дотримала.

 

На 10.30 ми домовилися зустрітися в Українському центрі розвитку музейної справи. Перед зустріччю Марія передзвонила: «Може, запізнюся хвилин на 15, бо забігла на мітинг підтримати науковців». Уже при зустрічі: «Я не врахувала, що науковці так рано не просинаються: мітинг був на 9-ту, але люди почали підтягуватися ближче до 10-ої». «Я не встигла розібратися з цією реорганізацією галузевих інститутів, правильно це чи ні», – чесно зізнаюся Марії.

 

 

 

«Я – теж, я вважаю себе дуже вузьким фахівцем. Коли у Шерлока Холмса запитали, навколо чого крутиться Земля, він сказав: не знаю, це не є предметом мого зацікавлення. Так само і зі мною, я завжди мала вузькоспеціальний інтерес – музеї, в інших сферах не дуже розбираюся, але авторитетні для мене люди, які є експертами в своїй галузі, сказали, що треба йти на мітинг підтримувати колег. Я поклалася на їхню думку і солідаризувалася з науковцями.

Я включаю диктофон і Марія робить хід першою.

 

– Чому я відмовлялася від інтерв’ю? По-перше, те, про що могли запитати журналісти, мені було нецікаво обговорювати, правда. Я розуміла, що журналісти ніколи не поставлять запитань на цікаві мені теми. Тому що музеї – це доволі невідома і специфічна сфера, і щоб про неї цікаво говорити, потрібні або досвід, або знання. По-друге, чомусь у нашому суспільстві загалом, і в професійному середовищі зокрема ні раніше, ні тепер не прийнято вести фахові дискусії, у нас тільки, перепрошую, безкінечний срач між собою, і винні в тому і журналісти також. Історія з Іриною Магдиш, мені здається, саме про це.

 

А мені б хотілося, щоб ми мали можливість висловити свою точку зору і почути іншу точку зору, щоб в інтерв’ю і статтях люди аргументували свою позицію. От, власне, і всі причини.

 

Тобі цікаво говорити про вузькоспеціальні музейні проблеми?

Напевне, так. Хотілося говорити про те, що таке музей, що таке культурне надбання, як із ним працювати, що є громада, який взаємозв’язок між суспільством чи громадою і культурним надбанням.

 

А ти не думала, що журналісти не ставлять таких запитань, бо дуже мало людей в музеях можуть говорити на цьому рівні…

Річ у тім, що я ж не зразу відмовилася від інтерв’ю, я мала декілька спроб, і одна з причин полягає в тому, що, справді, і в професійному середовищі не готові обговорювати ці проблеми. Персоналії, події – так, але не суть.

Фото: Катя Куницкая
Фото: Катя Куницкая

У тебе закінчився контракт 4-го грудня, всі думали, що ти будеш боротися за продовження контракту, подаватимешся на конкурс, але ти вирішила піти з музею після 20 років роботи. Чому?

Давай розділимо це запитання на дві частини. Я – людина законослухняна, нехай і з незакінченою юридичною освітою, і якщо в контракті написано, що термін збігає 4 грудня, я маю готуватися до того, що з 5 грудня вже не виконую свої обов’язки. Згідно з процедурою, за два місяці Міністерство культури мене попередило про закінчення терміну дії контракту. І коли мене запитують «Чому ти не хочеш бути виконувачем обов’язки чи продовжити контракт?», мені хочеться сказати: come on, для того, щоб від чогось відмовитися, треба мати від чого відмовлятися, а мені ніхто нічого не пропонував.

 

А ти будеш подаватися на конкурс?

Ні. Не скажу, що ніколи, бо ніколи не кажи «ніколи», але не планую.

 

Колектив музею разом із тобою підготувався до такого повороту заздалегідь – ви запропонували від музею кандидатури на виконуючого обов’язки директора до проведення конкурсу?

Так, і тут йдеться не тільки про те, що ми – згуртований колектив. Ми є професіоналами своєї справи, і розуміємо, що зміна директора чи закінчення дії контракту – травма для інституції. Музей має стабільно працювати, виплачувати заробітну плату, робити виставки і таке інше, і ми подбали про те, щоб інституція, наші партнери, відвідувачі не відчули процедуру зміни керівника: підготували бухгалтерію, адміністративні питання, на зборах трудового колективу обговорили ситуацію і відправили лист у Мінкульт з двома запитаннями: хто буде виконувати обов’язки директора після закінчення терміну дії контракту і яка процедура буде застосована щодо призначення генерального директора.

 

Не можу сказати, що ми так само легко і вчасно отримали відповідь, нам доводилося постійно нагадувати про себе. Лист за підписом пана Зубка зараз є у публічному доступі. На перше питання вони відповіли, що буде застосована процедура призначення в.о. директора з кадрового резерву, тобто з колективу музею, і здається, там написано, що й я можу бути в.о. директора, а на друге – що у разі прийняття закону про контрактно-конкурсну систему призначення, який пройшов уже перше читання, буде застосована саме ця норма.

 

Як ти ставишся до ідеї про повернення Анатолія Мельника на посаду генерального директора інституції? Про це зараз багато говорять.

Для музею це доволі травматично. Не знаю, чи дійде до відкритого протесту, але все одно в колективі буде дисбаланс, а це дуже відволікає людей від роботи. І пана Мельника зустріч із реальністю травмує не менше. Я не раджу йому цього робити, бо ситуація в музеї дуже змінилася, крісло директора під ним весь час хитатиметься, горітиме – це не той комфорт, до якого він звик, там уже громадянське суспільство, перед яким він має звітувати і таке інше.

 

Яке в тебе було протистояння з заступником міністра культури Ігорем Ліховим?

Чому ти вважаєш, що ставлення Ліхового до мене агресивне? На мою думку, він погано ставився не тільки до мене, а взагалі до інституції. Для мене подібні люди – загадка. Правда. Мені навіть нецікаво про це говорити.

 

Коли ми говорили без диктофона, ти сказала, що вирішила не продовжувати контракт, бо в нинішньому правовому полі у директора музею дуже мало повноважень і важелів впливу на ситуацію: фінансами, кадрами, фондом займається не директор.

Так і є. Перші два роки я не могла оцінити, що значить робота директора в нормальному режимі, ми працювали в надзвичайних умовах і застосовували кризовий менеджмент, бо мали справу з управлінням ризиками. Але 2015 рік був спокійнішим, я мала час проаналізувати, які функції виконує директор – ким і чим він управляє, і зробила висновок, що в існуючій системі директор не управляє майже нічим. Фінансами не управляє, бо і дохідну, і витратну частину має погоджувати з Міністерством культури – їм видніше. Директор ніби має право приймати рішення щодо прийняття на роботу і звільнення з роботи, нарахування лікарняних і т.д., але якщо говорити про зміну структури, то тут рішення приймає навіть не Міністерство культури, а Мінсоцполітики. Колекцією, безумовно, управляє головний зберігач, і я повністю погоджуюся з такою системою, в ній є сенс, правда, вона має бути трохи модернізована.

 

Щодо контенту або науково-просвітницької роботи, тут у директора більше повноважень, але теж не все просто, бо ми постійно прив’язані до дат і ювілеїв, Мінкульт весь час рекомендує, якого художника ми маємо презентувати в музеї, яку колекцію – раніше ми взагалі не були вільними у виборі виставкових проектів, особливо тих, що не стосувалися музейної колекції. Хоча останні 2 роки мали більше свободи у виборі контенту.

Головна хранителька фонду і в.о. директора НХМУ Юлія Литвинець / Фото: Катя Куницкая
Головна хранителька фонду і в.о. директора НХМУ Юлія Литвинець / Фото: Катя Куницкая

Виходить, директор музею займається господарськими справами?

Він просто за все відповідає. Директор нагадує того вовка із перших комп’ютерних ігор, який бігає між квочками, ловить яйця в кошик і балансує, щоб жодне не розбилося: полагодили дах – потекла труба, полагодили трубу – машина поламалася, і це безкінечно.

 

Коли ти прийшла на місце директора, ти вірила в те, що тобі вдасться розв’язати «квартирне питання» для музею?

А тепер ми говоримо про професійне приватне – це якраз те, через що я прийняла рішення піти з музею.

 

Так, можна тиснути на владу через громаду, але це інструмент впливу, а не прийняття рішень. Наше суспільство вже й так втомилося бути впливовим і в питаннях корупції, і Міноборони, і здоров’я, музей ще не має, на жаль, такого впливу на громаду, щоб його почули. Громада може бути інструментом впливу, але між музеєм, Міністерством культури, Кабінетом міністром – тими, хто приймає рішення, має бути співпраця, а я, на жаль, в цьому не ефективна.

 

Це тому, що система побудована таким чином, що працює тільки зі своїми, тільки особисті знайомства, дружні зв’язки, взаємовиручка і взаємовигода, чи чому?

Так. Якщо називати речі своїми іменами, то в нашій державній системі «руліт договорняк». А на чому він базується – на сентименті того, хто приймає рішення, чи на грошах, чи на тому, що високий чиновник потребує піару і усвідомлює, що культура може бути інструментом для отримання електоральних симпатій, – не має значення. Але, на жаль, через те, що музеї у нас на маргінесі, політтехнологи рідко використовують нашу сферу. Принаймні я готова визнати, що мені не вистачає навіть не знань, як співпрацювати владою, а навичок.

 

А є такі спеціальні навички для співпраці з владою? Їх десь прищеплюють у секретній лабораторії?

У багатьох керівників державних закладів у сфері культури вони є, і доволі розвинені, а мені потрібно їх набувати. Напевне, це єдина сфера, де в мене не було наставників. Мені дуже пощастило з вчителями в мистецтвознавстві і музеєзнавстві, я – щаслива людина, бо мати вчителем Ларису Григорівну Членову покійну, або Світлану Йосипівну Рябічєву, або Людмилу Станіславівну Ковальську – то велике щастя. А Людмилу Семенівну Міляєву, Анну Заварову в мистецтвознавстві! А от співпрацювати з владою, мені здається, у них у самих не складалося, тому вони не могли мене цьому навчити. А в колег своїх вчитися… Максимум, я розвивала дипломатичні навички.

 

Але їх виявилося замало?

Так.

 

Ці три роки ви боролися за розширення території?

Майже ні. Ми дотримувалися процедури, передбаченої законодавством: вели листування і з Київською міською радою, київською адміністрацією, Міністерством культури, тим більше, що було три чи чотири укази Президента, і питання розширення музею і виділення додаткової території є на контролі в АП і в Кабміні. Тому раз у квартал Міністерство зверталося до нас: а що там у вас на виконання наказу Президента? І ми показуємо наше листування. Не більше того. Усі справи, які були по Інститутській, 3 музей у судах програв. Останнє рішення вищого адміністративного суду у 2012 році було не на користь музею, отже, справи в судах закриті.

Вхід до музею під час виставки Влодко Кауфмана / Фото: Катя Куницкая
Вхід до музею під час виставки Влодко Кауфмана / Фото: Катя Куницкая

Це тому що в музеї був не найкращий юрист чи тому, що суди Януковича все одразу присудили кому треба?

Як казав наш адвокат, це взагалі дивна справа, коли Національний художній музей України судиться з державними або місцевими органами влади. Ми судилися з першим, хто викупив цю ділянку, а потім вона продавалася кілька разів. У 2013 році я, як пишуть у таких випадках журналісти, «знайшла в смітничку» копію листа прокурора Пшонки до голови АП про те, що ділянка по вул. Інститутська, 3 відчищена від усіх судів і позовів і знову перебуває у власності громади Києва. Тоді ми почали писати листи, робити якісь рухи, а Адміністрація нам відписала: ні-ні, ділянка – під судами. А ми пам’ятаємо, що я «знайшла цей документ у смітничку»: оскільки ми не були стороною в судовому процесі – я просто отримала інформацію збоку. Потім уже не було до кого звертатися: мер – не мер, міністр - не міністр, президент – не президент. Наскільки я знаю, є плани пов’язати цю ділянку на Інститутській, 3 з Інститутом національної пам’яті і Меморіалом Небесної сотні. Наразі там котлован.

 

Вам вдалося узаконити землю під музеєм?

Усі документи готові, ми проходимо останню інстанцію, чекаємо рішення Київської міської ради, але дуже боюся, що вони внесуть нові зміни до земельного законодавства і наша пісня гарна, нова... Ми двічі доходили до самого кінця ланцюга – раніше видавали паперовий акт на землю, а потім зробили електронне внесення в кадастр, і щоб туди потрапити, потрібно повернутися на перший рівень комп’ютерної гри, а там ще й доплатити 15 000 – 20 000 грн. Для музею це вже немалі гроші.

 

А твоя ідея з депозитарієм на Позняках мала якесь продовження?

О, я тоді так отримала за цю ідею! Не розраховувала на жорстку реакцію з боку громадських активістів, які пов’язали ідею депозитарію з думкою, що директорка хоче вивезти колекцію, а будівлю віддати Ахметову. Я знала, що в міжнародному музейному досвіді є така практика, у Нідерландах, наприклад, існує депозитарій не одного, а кількох музеїв, він знаходиться за містом. Будь-яка інституція, яка розвивається, думає про майбутнє, і депозитарій фондів в одному зі спальних районів Києва – це була ідея до обговорення.

 

В кулуарах я обговорювала її зі своїми західними колегами, і хтось казав «так, є такий досвід, його треба вивчати, ідею варто обговорювати», а хтось, як пан Міхаель Фер, куратор виставки «Герої», вважає, що будівля і колекція – це єдиний організм, відтак для розділення музею і колекції, ще й винесення її на околицю міста, мають бути дуже вагомі причини, щоб вигоди, отримані від цього розділення, були дуже переконливими і набагато переважали «втрати». Очевидно в майбутньому цю ідею слід все-таки розглянути і проговорити як один із варіантів розвитку інституції.

 

Я так само розмірковувала над тим, яким має бути музей з точки зору економіки – великим монстром з багатьма філіями чи маленьким за масштабами, але дуже-дуже активним. І дійшла висновку, що пан Романишин мав рацію, коли наприкінці 1990-х створив проект такого комплексу - музей + будинок «Просвіти»: в умовах турбулентності, в яких знаходиться держава, це було б легше – мати маленький музей з невеликими витратами на утримання.

 

В таких випадках потрібно, щоб фахівці прорахували усі варіанти і представили свої висновки.

То не зроблено, і вважаю, що це суттєвий недолік моєї роботи, який я не хочу списувати на війну, правда. Це не зроблено ще й через те, що я, як керівник, не зовсім була готова очолити цю роботу. Мені бракувало знань – не менеджменту, не маркетингу, бо то все технології, а знань, як створити візію музею, філософію контенту, як на основі колекції створити наратив, як інтерпретувати всю інформацію, закладену в колекції і в інституції.

 

Коли ти приходила, казала: спочатку має бути місія, потім цілі і завдання, потім стратегія. Як ти бачила місію три роки тому?

ЇЇ не було. Я не готувалася бути директором. Ну, давайте дивитися правді в очі, як це все відбувалося: професійна громадськість змусила Мінкульт застосувати процедуру конкурсу, але там були маніпуляції, конкурсна комісія вирішила, що не виграв ніхто з тих, хто подавався на конкурс, звернулися до музейної ради, яка рекомендувала мою кандидатуру, за що я їй дуже вдячна.

Марина Скирда, Марія Задорожна, Юлія Ваганова і Юлія Литвинець / Фото: Надано Марією Задорожною
Марина Скирда, Марія Задорожна, Юлія Ваганова і Юлія Литвинець / Фото: Надано Марією Задорожною

Бо коли стоять дві особи – я і пані Скирда – і чекають, кому вручать букет троянд, які занесли за паном Кулиняком, хіба це нормально? Зачитують наказ, і виявляється, що музейний «Оскар» отримала я. А на ту хвилину ніхто нічого не знав, були версії, що зараз може з’явитися і Тетяна Миронова, і букет троянд чекає на неї.

 

Як тільки я отримала музейний «Оскар», мені написала приятелька з Асоціації музеїв Нідерландів, з проекту Matra, що, з одного боку, вона щаслива за мене, розуміє, що я гідна цієї посади, а з другого, у неї вже болить серце за мене, і що мене врятує тільки одне: якщо я за будь-яких обставин залишуся сама собою. Я така, як я є. Мені здається, що найголовніше – будувати своє ім’я, бо цей додаток «генеральний директор», чи «головний зберігач», чи «Президент» одного дня відпаде від твого прізвища і тоді важливо буде, що воно означає без посади.

 

Кожний професіонал, який отримує шанс щось змінити, втілює на практиці своє бачення. І всі помітили, що за три роки музей став набагато більш дружнім до громади, відкритим, сміливим, сучасним, цікавим, інноваційним.

Бо він просто став виконувати свої функції. Згідно з дефініцією ICOM, музей – це інституція, що працює на благо суспільства та його розвитку. У музею є три найголовніші функції: збереження, дослідження і та функція, яку наші музеї не завжди виконують – комунікація, що реалізовується через освітні заходи і експозиційно-виставкову роботу. Мені хотілося, щоб цей музей і колекція, як це не пафосно звучить, взаємодіяли з громадою, щоб ми один одному стали потрібними.

 

Громадськість може судити про роботу музею тільки з останньої функції – виставки, освітня програма, про збереження і дослідження знає тільки колектив. Як ти оцінюєш перші дві функції?

Додам до твоїх слів, що громада може судити про музейну роботу ще й за рівнем сервісу. Громада стає дедалі більш вимогливою, музеям зараз буде дуже складно. А ось тут бракує знань.

 

Щодо досліджень. Існує електронний каталог музею?

Частково. Є програма, створена під колекцію нашого музею, вона навіть пройшла стадію тестування, наші зберігачі активно працюють з нею, але повного каталогу ще немає. Я скажу більше. У нас путівника немає! Останній, мені здається, вийшов у 1980-ті.

 

Електронний каталог має бути відкритим?

Безумовно. В принципі, для непрофесіоналів - це based date і не більше, для фахівців електронний каталог відкриває величезні можливості. Ти не уявляєш, як намучився з нами німецький куратор Міхаель Фер. Для виставки «Герої» ми досліджували усю нашу колекцію на предмет героїв – від ікони до сьогодення, правда, без графіки, і він думав, що зараз набере в пошуку «герої» і всі теги підтягнуться, а йому кажуть: треба працювати з картотекою. Ми вийшли з цього становища таким чином, що створили кураторську групу, в яку ввійшли наші зберігачі, які робили дослідження для пана Фера. Тоді він запитав про книжки, а книжок усього три – презентаційні видання музею, і він безумовно був здивований. Але ще раз хочу сказати, для відвідувачів музею повинна бути кураторська інтерпретація. Ми зараз вийшли з тобою на найголовнішу проблематику, виклики, які стоять перед музеєм: як працювати з колекцією. І тут рівняння з усіма невідомими.

Куратор виставки "Герої. Спроба інвентаризації" Міхаель Фер
Куратор виставки "Герої. Спроба інвентаризації" Міхаель Фер

Що невідомого у цьому рівнянні?

Якщо говорити про художній музей, то потрібні додаткові дослідження колекції, бо технології не стоять на місці, і вже є такі методи дослідження, які би дали багато первинної інформації – рентгени, скани.

 

У музеї є такі прилади?

На мінімальному рівні. В Україні, мені здається, їх взагалі немає, крім лабораторій, які обслуговують антикварний ринок. У нашому випадку музей має сфокусуватися на продукуванні саме цієї первинної інформації для мистецтвознавчої науки. Я наполягаю на тому, що сам процес збереження є науковою роботою. А наука мистецтвознавства в Україні де?

 

А що робити?

Ми з тобою зараз говоримо страшні речі. Мені здається, що наука відрізняється від всього іншого тим, що там є точність. Наукова сфера має так само усвідомити, заради чого вони існує, заради чого ми всі це робимо. Не заради обслуговування держави, самих себе, – заради суспільства.

 

Коли ти пояснювала, чому не хочеш говорити з пресою, серед аргументів був такий: я не хочу бути керівником-лідером-зіркою, я хочу будувати горизонтальні стосунки з колективом. Ця стратегія спрацювала?

Я би розділила поняття керівник і лідер, дуже часто в установі керівник і лідер – різні люди. Я прагнула бути лідером, мені це ближче, і команда визнавала мене як лідера.

 

Коли ти працюєш горизонтально, ти менше помиляєшся. Бо твоє завдання – вислухати усі точки зору, думки, концепції, змусити людей їх аргументувати, але прийняти рішення самостійно. Остаточне рішення завжди приймала я, і з цим усі погоджувалися, через те, що я несла відповідальність. Це дуже спрацювало під час Майдану, бо ми один одного розуміли з півпогляду – там не було часу на розмови, потрібно було взаєморозуміння.

 

Скільки днів ви були в облозі?

В окупацію ми потрапили 19 січня, 20 лютого пікетувальники зняли з нас облогу, а до 7-го березня ми ще жили в музеї через те, що в ці дні активно працювала комісія в Межигір’ї. Та й не так вже спокійно тоді було навколо музею.

 

У тебе є унікальний кейс, який можна презентувати на будь-якій конференції на найвищому рівні «як берегти музей під час війни». Цьому десь вчать?

 

Вчать. Раніше для нас це було не актуально і ми нічого про таке не знали, але в закордонних музейних асоціаціях є окремі секції, які навчають, як поводитися і що робити під час збройних конфліктів – на основі досвіду Іраку, балканських країн. В методичках, які я читала вже після цієї історії, все дуже технологічно: як створити рятівну команду в музеї, які речі підлягають евакуації, якого рівня евакуації. А що робити з владою, яка приймає неправильні рішення або з протестувальниками, нічого не написано. Проте це найголовніше.

Нацмузей на тлі протистоянь на вулиці Грушевського, січень 2014 / Фото: EPA/UPG
Нацмузей на тлі протистоянь на вулиці Грушевського, січень 2014 / Фото: EPA/UPG

А ти думала, куди евакуювати колекцію, консультувалася з кимось з цього приводу?

Тут я одразу повинна підкреслити роль Юлії Литвинець, головного зберігача, вона є професіоналом найвищого ступеню у цій сфері. Усі рішення, які я приймала остаточно, базувалися на рішеннях Юлії Литвинець, і всі вони були правильні. Її пропозиція одразу була – не евакуювати колекцію, але я ще радилася з паном Давидом Лордкіпанідзе, директором Грузинського Національного музею, через те, що в них були подібні ситуації, і він теж підтримав ідею не евакуювати колекцію, але вживати безпрецедентних заходів безпеки на місці.

 

Що я тоді думала? Найголовніше, щоб ми могли сказати собі, що зробили все від нас залежне, цим і керувалася. Перша ніч показала, що ситуація змінюється дуже швидко, для правильного прийняття рішень потрібна достовірна інформація.

 

Якщо не вистачає тієї інформації, яку бачиш, мусиш знайти людей, які дадуть тобі необхідну інформацію, і тоді ти вступаєш у комунікацію, яка неможлива по телефону, бо звідки ти знаєш, хто тут генерал і хто керує. Говориш із прапорщиком, а потім із генералом і весь час запитуєш: що буде далі?

 

Ти ніколи не розповідала про те, як музей жив під час Майдану.

Так, я нікому цього не розповідала, навіть не змогла дати інтерв’ю Інституту національної пам’яті, співробітники якого записують усну історію Майдану. Тоді не змогла…

 

Напишеш спогади.

Напевне, колись напишу.

 

Коли ви зняли експозицію?

19-го запалали автомобілі по лінії розмежування, а 21 ми почали евакуацію експозиції. Коли почали кидати вибухові суміші, знялася пожежа, ми зробили висновок, що найбезпечніше місце – це фондосховище. Ризики були катастрофічні насправді. Думаю, я не перебільшую: була загроза втрати інституції взагалі. Я розуміла це й раніше, але коли побачила на власні очі, як працюють пожежники і як працює система МНС. Наприклад, з машини, яка з водомету мала поливати протестувальників, закупленими під Євро-2012, тушили пожежі. А коли та машина поламалася, по протестувальникам потім гатили просто з пожежної машини. Я бачила, як гасили першу барикаду, усі драматичні і смішні історії пройшли в мене перед очима за цей час. У неділю 19 січня я приїхала зі Львова, з валізкою пішла на віче і заскочила в музей подивитися, що там і як, і з цією валізою залишилася до 7 березня.

 

Ти півтора місяці взагалі не виходила з музею?

Раз на тиждень виїжджала додому – мене випихали колеги, але краще б я того не робила. Дуже добре пам’ятаю, як ми з чоловіком ввечері приїхали на Оболонь, а там караоке, клуби, і ти думаєш: що відбувається?

 

Ніби спеціально той Голлівуд роблять у тебе під вікнами музею. Я поверталася в музей геть травмована.

 

Коли запалала барикада за дві будівлі від музею, я пішла до пожежників, які приїхали її гасити: пожежні рукави порвані, нічого не працює, вони не знають, де гідранти. Я пішла з ними говорити:

 

– Скажіть, будь ласка, а вогонь догорить до музею чи ні?

 

– Женщіна, відійдіть, ви не бачите, що ми працюємо?

 

– Я не женщіна, я директор музею, скажіть, будь ласка, а воно на цей будинок не перекинеться?

 

– Ми сказали, відійдіть, – і щось вони тягнуть, нічого в них не виходить, мат-перемат, а горить уже добре і в них усього дві машини. Тоді я запитую:

 

– А ви гідрант шукаєте?

 

– А ви що знаєте, де він?

 

– Знаю, але вам не скажу. А вогонь може перекинутися на музей?

 

– Якщо ви не скажете, де знаходиться гідрант, тоді точно перекинеться.

 

Я сказала, в якому люці знаходиться гідрант, а потім побачила, як вони працюють – шланги порвані, машина тече з усіх боків, і в той момент я усвідомила: якщо до музею таки долетіла б запалювальна суміш чи щось вибухове, ми б запросто могли втратити інституцію.

Сходи музею / Фото: Макс Левин
Сходи музею / Фото: Макс Левин

Ти дзвонила в Мінкульт, в Кабмін?

Це теж окрема історія. Галина Бєлікова, голова цивільного захисту музею, нас тренувала в цьому напрямку, тому ми були трохи підготовлені. Коли все закрутилося, я подзвонила їй: Галино Олексіївно, як ми діємо згідно з нашими інструкціями цивільного захисту? Вона каже: відкривай папку цивільного захисту керівника, там є схема оповіщення. Перше – потрібно оповістити МНС Печерського району, там мені сказали: «Женщіна, ми й без вас знаємо, що горить»; по-друге, треба було дзвонити в Мінкульт. З’ясувалося, що в Міністерстві культури черговий охоронець є черговим з цивільного захисту. Коли я йому розказала, що у нас діється, він сказав: "Що-шо? Ви хто? Який цивільний захист? Дванадцята година ночі, що ви від мене хочете?" Кажу, я хочу, щоб ви повідомили міністра, щоб він знав, що тут відбувається.

 

І що міністр?

Я вже не пам’ятаю послідовність, як що відбувалося. Не було в нас ніякої комунікації з міністром, він не дзвонив, та й у мене його телефонів не було. Коли він перший раз нам зателефонував, було вже пізно. Ми написали лист на ім’я Захарченка, щоб нам допомогли, а потім в МНС, щоб музею дали цілодобовий пост рятувальників. Бо якщо в музей залетить взривпакет чи коктейль Молотова, ми з цим не впораємось, не дивлячись на те, що в нас є пожежні крани і вогнегасники – дякую Стеллі Беньяміновій (колекціонерка, засновниця Stedley Art Foundation та «Кола друзів НХМУ» – прим.), яка дуже швидко відреагувала.

 

В ці дні вона завезла вогнегасники:?

А ви що, не знаєте Стеллу? От Міністерство культури не подзвонило, а подзвонила Стелла і сказала: "Машенька, я знаю, що у вас все важко, чим я можу вам допомогти?"

 

Тоді вам треба було дружити і з еменесниками, і з «беркутом», і з протестувальниками.

І з тітушками. Давай детальніше поговоримо про це іншим разом…

 

Маріє, який проект за ці три роки ти вважаєш найвдалішим?

Проект, яким я справді пишаюся – «Леви своїх не лишають». Він був важливим з усіх боків: по-перше, після закінчення нашої облоги і Майдану колектив був трохи виснажений і засмучений – експозиції немає, стіни незвично порожні; по-друге, ми провели велику кількість різних акцій, які раніше не практикували в музеї, задіяли всіх співробітників, друзів, партнерів, в інституцію прийшли «нові» люди, хтось був тут вперше в житті; найпрогресивніші мої колеги-музейники зі Львова, які знаються на музейних трендах, говорили, що вигадати і здійснити такий проект – щастя для будь-якого музейного куратора; ну, і зрештою ми зібрали близько 200 тисяч гривень для лікування пораненим бійцям. Мені б хотілося записати цей кейс в своє СV.

 

Що далі? Ми зараз сидимо в Центрі розвитку музейної справи, тепер ти будеш працювати тут?

Найбільше я зараз хочу вчитися і комфортних умов, якщо це скласти докупи, я хочу вчитися в комфортних умовах. Разом з Центром ми зараз задумуємо таку Музейну школу, оскільки вчитися в музейній галузі можна і потрібно безкінечно, і є дуже багато людей, які хочуть цього так само, як і я.

 

Спілкувалася Валентина Клименко / lb.ua


Мілітарні прапори – славна історія України

У м. Запоріжжі, Запорізькій області, м. Харкові, м. Дніпропетровську, м. Києві. протягом осені 2016 р. відбулася культурно-мистецька акція «Історія прапорів України – княжі, козацькі, мілітарні та Державний Прапор».

Підготовку та проведення акції здійснила ВМГО «Асоціація інтернів Верховної Ради України» за фінансової підтримки Міністерства культури України.


Культурно-мистецька акція була розрахована на молодь (учнівська, студентська), представників національних шкіл бойового мистецтва («Спас», «Джура»), представників Збройних сил України, Національної гвардії України, Прикордонної служби, Морського сектору АТО, добровольчих батальйонів, працівників державних органів влади, органів місцевого самоврядування, представників громадського сектору, волонтерських організацій та організацій ветеранів АТО. 


Під час реалізації проекту програми було проведено науково-практичну конференцію «Традиції української мілітарної та державної символіки» в м. Запоріжжя в Запорізькому краєзнавчому музеї.


Увагу всіх учасників привернув унікальний музейний експонат, який прикрашав залу засідання – Державний прапор України розміром 3 х 5 м. Волонтери Запоріжжя виготовили і передали його бійцям 55-ї окремої артилерійської бригади, які відбували у зону АТО. Прапор прикрасили багатьма щирими написами з побажаннями воякам живими повернутися на рідну землю. Але, на жаль, на війні без втрат не буває… Сталося так, що сержант бригади Євген Сиротін загинув у зоні АТО. У грудні 2014 р. в останню путь у Запоріжжі героя проводжали із цим, спеціально привезеним із АТО, прапором. На згадку про сумну подію, рідні, військові побратими і друзі зробили на прапорі нові чисельні написи із словами любові та вірності, суму та жалоби, вдячності за жертовність, прощення та рішучості продовження справи загиблого. Військові побратими Є. Сиротіна назавжди залишили прапор його матері, а вона у 2015 р. передала дорогу реліквію Запорізькому краєзнавчому музею на вічне збереження.


Захід розпочався із урочистої церемонії передачі до Запорізького обласного краєзнавчого музею комплексу речей від учасника АТО, бійця 55 артилерійської бригади Г. Харченка. Серед експонатів особливий інтерес присутніх викликав прапор, який побував разом із запорізькими артилеристами на війні. Його виготовили і передали бійцям члени дитячої студії «Чарівниця» з м. Запоріжжя з побажання повернутися живими. Державний прапор України діти прикрасили словами: «Cлава Україні» – «Героям слава» «55 О. А. Б.», «3 ГАБР» та квітами і гілочками калини. Бійці повернулися живими і передали прапор на вічне збереження у музей. 


З доповіддю на тему «Проект ВМГО «Асоціації інтернів ВР України» «Історія прапорів України: княжі, козацькі, мілітарні та Державний прапор» виступив директор Департаменту культури, туризму, національностей та релігій Запорізької ОДА, к. і. н. В. Мороко. Він виклав мету і основні ідеї проекту та акцентував увагу учасників на необхідності поліпшення справи виявлення, збереження та візуалізації історичних і сучасних українських прапорів у військово-патріотичному вихованні суспільства, а особливо молоді.


Про виникнення козацьких прапорів та про долю прапора гетьмана Мазепи, розповіла головний зберігач фондів Національного заповідника «Хортиця» О. Борисенко у доповіді на тему «Козацькі прапори. Прапор гетьмана Мазепи». що зберігається у Харьківському історичному музеї. Слухачі мали змогу не тільки почути, а і побачити історію цього унікального, одного з трьох збережених гетьманських прапорів.


Із ґрунтовною доповіддю «Військові прапори в системі козацьких клейнодів української Гетьманської держави XVII – XVIII ст.» виступив С. Білівненко голова правління Запорізького наукового товариства імені Якова Новицького, к.і.н., доцент кафедри джерелознавства, історіографії та спеціальних історичних дисциплін ЗНУ.


Завданням музейних закладів області і України у світлі реалізації проекту ВМГО «Асоціації інтернів ВР України» «Історія прапорів України: княжі, козацькі, мілітарні та Державний прапор» була присвячена доповідь заступника директора з наукової роботи КЗ «Запорізький обласний краєзнавчий музей» ЗОР, д.і.н., професора Г. Шаповалова. Зокрема, доповідач розповів історію унікального прапора-молитви, який зберігається у Львівському історичному музеї. Виготовлений у 1947 р. руками Теодори Підляшецької для синів, що пішли воювати в УПА за свободу України, прапор пройшов бої і криївки, полон і заслання до таборів ГУЛАГ. 1953 р. звільнений вояк Іван Підляшецький разом із прапором повернувся додому до матері. Багато років реліквія таємно зберігалася у сім`ї, а 2003 р., на прохання матері була передана до музею.


Учасники мали можливість ознайомитись з досвідом використання державної символіки у оформленні нових експозицій КЗ «Запорізький обласний краєзнавчий музей» ЗОР – «Майдан: початок незалежності», «АТО: війна за незалежність», виставкою з української національної символіки та сучасної символіки України у експозиціях музею національного заповідника «Хортиця» і Запорізької обласної універсальної наукової бібліотеки.


У акції взяли участь запорізькі військові, вчені-історики, працівники музеїв і заповідників, бібліотек, представники громадських організацій, а також старшокласники ЗОШ № 5. 


ЧТО ЖДЕТ МУЗЕИ В БУДУЩЕМ?

Новый доклад от Center for the Future of Museums (CFM) определяет шесть основных тенденций, по которым в ближайшие десятилетия музеи будут формировать бизнес-модели, привлекать посетителей и организовывать свои коллекции.

Открытые данные

Музеи уже доверили свои собрания публике, включая этические и юридические аспекты, почему бы не применить те же принципы и к другим данным? В этом случае создание цифровой инфраструктуры, способной поддерживать обмен информацией, имеет такое же значение, как и создание выставочных галерей или условий для хранения коллекций.


Проблемы этики

В отчете говорится, что музеям придется пересмотреть свои этические принципы, чтобы справиться с возникающими сложностями. К традиционным проблемам, таким как конфликт интересов или подтверждение провенанса, могут добавиться конфиденциальность цифровых данных и этическое происхождение предметов искусства, представленных в музее. Политика индивидуальной и корпоративной поддержки также может нуждаться в обновлении и усилении, а музеи, работающие на международной арене, могут занять активную позицию по этическим проблемам, связанными с этой работой.


Зарплаты сотрудников музея и бесплатная интернатура

Сейчас самое время обсудить, какие инвестиции являются созвучными, а какие — несовместимыми с миссией и ценностями музеев.


Персональные рекомендации от посетителей

Сбор персональных рекомендаций от посетителей является проблемой для большинства музеев, ведь для этого необходимы технологические возможности. Большинство музеев только начинают собирать основную информацию о том, как люди взаимодействуют с ними.


Мобильные устройства и новые технологии

В докладе рекомендуют музеям мониторить, как посетители используют свои мобильные устройства в музеях, и быть готовыми интегрировать эти технологии в свою жизнь. Для этого нужно обеспечить посетителей свободным доступом к Wi-Fi и зарядным устройствами.


Найти свой темп

Мир живет в комбинации двух темпов — быстрого и медленного, и музеям придется поработать, чтобы удовлетворить оба эти течения. Что было бы, если бы музеи создавали свои коллекции не по периодам, темам или регионам, а по времени, которое необходимо на их просмотр? Тогда можно было бы потратить несколько часов в «медленной» галерее, разглядывая десятки манускриптов, видеообъектов и инсталляций, а на бегу просмотреть сотню фотографий, картин и скульптур — в «быстрых» галереях.


Узнать больше о докладе можно здесь


Девід Флемінг: «Деякі музеї розігрівають ворожнечу у суспільстві»

Як музеї пов’язані з політикою, який їх внесок у миротворчість та чи можуть вони боротися за соціальну справедливість? Про це у у Національному художньому музеї у рамках лекції «Музеї та політика» розказав керівник асоціації семи музеїв Ліверпуля Девід Флемінг.


Існує стара ідея, згідно якої музеї повинні бути нейтральними, тому що вони мають справу з віддаленим минулим. З цього випливає, що вони не можуть виступити агентами боротьби за соціальну справедливість. Але роль музеїв змінилася. Тепер музеї не ховаються за прадавніми історіями, багато з них працюють зі свіжою проблематикою.


Музеї несуть велике навантаження у формуванні думки людей. Десмонд Туту (англіканський архієпископ) сказав, що якщо ви приймаєте нейтралітет у ситуаціях несправедливості, це значить, що ви приймаєте сторону того, хто здійснює несправедливість. Якщо слон наступив на хвіст миші, і ви кажете, що ви нейтральний, то миша не оцінить ваш нейтралітет. Нейтралітет у музеїв – це приховане прийняття позиції. Достойніша поведінка – коли музей відкрито приймає чиюсь сторону, аніж коли вводить публіку в оману.


Часто у конфлікті йдеться про спадщину. Спадщина, яка сильно пов’язана з ідентичністю – це основний матеріал для музеїв. Усі музеї неможливо вписати у якусь схему. Але є певні характеристики, які притаманні більшості з них. Наприклад, це поняття пам’яті. А вона не лише змінюється з часом, а й підпадає під різноманітні впливи. У тому числі ці впливи ідуть від влади, бо вона є основним джерелом фінансування музеїв. Жодна історична подія не може мати єдиного пояснення. Музеї не можуть уникнути впливу учасників та свідків подій і не можуть позбутися впливу певних інтересів, у тому числі й економічних. Музеї – це дзеркало суспільства, вони не є незалежними суб’єктами, хоча багато музеїв намагалися зайняти позицію нейтралітету. Вони – це соціальні конструкти, які містять людські думки, упередження, стереотипи, самі підпадають під впливи політичних ситуацій.


Суцільна образа. У офіційному путівнику говориться: «Дуже важливо для Литви, яка відновила свою незалежність у 90-му році, відбудувати свою справжню автентичну історію, з’ясувати і проінформувати суспільство про страждання, від яких потерпала країна в роки окупації». Символічно, що музей відкрився у будівлі, в якій раніше працювало КДБ. Важко побачити, яким чином такий музей працює задля встановлення миру.


У Ризі також є музей окупації. Він, як і музей у Вільнюсі, був створений за підтримки держави. У передмові до офіційного гіду, який написала Вайра Віке-Фрейберґа, що була президентом Латвії між 1999 та 2007 роками, говориться: «Окупація країни нацистською Німеччиною та радянською Росією були найбільш трагічними та болісними періодами в історії моєї країни». Такі музеї не можна назвати миротворчими. Навпаки, йдеться про реакцію на певні злочини. Хоча очевидна жахлива реальність окупації іншою країною, все-таки такі музеї є інструментом державної пропаганди. Ці музеї ставлять собі завдання забезпечувати національне самовизначення і видавати меседж, згідно якого гніт, який приніс Радянський Союз, ніколи не можна забувати, і якщо знов повториться окупація, то народи цих країн будуть сильно реагувати.


Інший підхід до проблеми наслідків іноземної окупації – у експозиції «Шукаємо жінок для комфорту» (Comfort Women Wanted). Виставка складається з експонатів, пов’язаних з двомастами тисячами молодих жінок, яких експлуатували як секс-рабів в Азії під час Другої Світової війни. Їх збирали на догоду японській армії. Настільки масштабний злочин проти жінок є безпрецедентним у сучасній історії. У буклеті вказано, що переглядати історію «жінок для комфорту» потрібно, щоб стимулювати діалог на тему прав жінок. Тобто ця експозиція покликана посилити права жінок у світі.


У підвалах музею – іронічна інтерпретація комуністичної ери. Там стоїть статуя Леніну, який скупо підсвічується лампочками. Це означає строгість і убогість комуністичної дійсності. Вся експозиція має сильних символічний ефект. Але вона не сприяє замиренню.


Другий приклад – музей геноциду «Tuol Sleng». Він розташований у колишній «Тюрмі безпеки 21» («S-21») у Камбоджі. У цьому музеї засуджується режим «червоних кхмерів» (організація, яка встановила у країні терор у кінці 70-х років). Режим «червоних кхмерів» спричинив мільйони смертей. Система в’язниць «S-21» була дуже розгалуженою. У них поміщали ворогів режиму, де їх піддавали тортурам, допитували, а потім вбивали. Одночасно у в’язниці могли перебувати до тисячі людей. Цей музей є одночасно меморіальним місцем та освітнім центром. Експозиція має пафос засудження. Якщо й можемо говорити про освітню функцію цього музею, то лише у сенсі, що варто бути обережними, щоб цього ніколи не повторилося. Роль музею як транслятора офіційної державної позиції є більш важливою, аніж справа миру.


Зараз розбудовується Музей міжнародної демократії в Аргентині, який перейнявся миротворчістю. У ньому є роздуми про те, що таке демократія, і рефлексії на втрату Аргентиною демократії у XX столітті у часи «брудної війни». Цей музей буде нести у собі засудження тиранії і інструменти для розбудови демократії. Він виступатиме проти автократизму і диктатури.


Серед музеїв довкола етнічних конфліктів та репресій розповсюдженими є музеї Голокосту. Теми, пов’язані з переслідуваннями єврейського народу, служать тому, щоб такі практики більше не повторювалися.


У Кракові Музей Голокосту розміщується у приміщенні колишньої фабрики, яка належала Оскару Шиндлеру. Історія Шиндлера дуже відома завдяки книзі Томаса Кениллі і фільму Стівена Спілберга. У музеї люди застигають у німому жаху, бачачи свідчення нацистських практик до євреїв. Але в експозиції цього музею ми все-таки бачимо щось гуманне – йдеться про діяльність Шиндлера.


Події Балканської війни, коли розпалася Югославія, стали темою експозицій, які виставляються у Сараєво у галереї «11 липня 1995 року». Центральною подією тої війни була облога Сараєво. Це була найдовша облога міста у сучасні часи – тривала 44 місяці і спричинила смерть понад 11 тисяч мирних мешканців. Іншою страшною подією було масове вбивство у Сребрениці, під час якого загинуло понад 8 тис. босняків. Коли у музеї я дивився фільм про ті події, у залі панувала важка тиша.


У Ліверпулі є Міжнародний музей рабства, де пропагується засудження усіх расистських ідеологій. Там проводяться освітні програми проти расизму. Чи є засудження расизму та інших порушень прав людини синонімами до миротворчості? Так.


Музей «Te Papa» у Веллінгтоні (Нова Зеландія) – яскравий приклад боротьби за соціальну рівність. Для назви взяли маорійське слово, яке означає «джерело прихованих знань та людей, які народилися від матері-землі у нашій Новій Зеландії». Сама назва музею містить ідею примирення і визнання, що епоха, коли європейські нації домінували, вже минула. Не можна сказати, що у Новій Зеландії все добре з рівністю можливостей для представників народу маорі, але «Te Papa» є прикладом того, як музей допомагає вибудувати єдину націю, долаючи несправедливості, які були притаманні суспільству багато років поспіль.  


Такі музеї, як «Te Papa», завжди полемічні. Вони викликають суперечки, тому що комусь видається, що вони не надто відкриті, а іншим – що вони надто радикальні. Питання у тому, якими є цілі цих музеїв та наскільки вони їм віддані. Я думаю, що такі музеї дійсно служать тому, щоб будувати мости між автохтонним населенням та іншими мешканцями їхніх країн.


І в багатьох музеях ми бачимо мало наміру та бажання служити справі примирення. У цих музеях, навпаки, є спроби розігріти ворожнечу у суспільстві. Потрібно задавати запитання, хто стоїть за створенням цих музеїв. Як правило, це держава. Місією держави у такому випадку є пропаганда.


Чи можуть музеї допомогти у справі встановлення миру? Я не думаю, що самі музеї повинні сприяти замиренню. Воно має настати унаслідок дискусії навколо певної проблеми. Але музеї не повинні ставити собі примирення як свідому мету.

 

Цей матеріал було підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки міжнародного медіа-проекту MYMEDIA.


Вікторія Топол

Джерело: projects.platfor.ma


GOOGLE ART PROJECT: КАК УСТРОЕНА КРУПНЕЙШАЯ В МИРЕ МУЗЕЙНАЯ КОЛЛЕКЦИЯ

С момента своего основания в 2011 году и до сегодняшнего дня онлайн-платформа Google Art Project развивается гигантскими (или лучше сказать гигапиксельными) темпами. Как команде удалось «завладеть» коллекциями 600 музеев мира и что ждет проект в будущем?


Начало

Приехав в 1999 году из Индии в Нью-Йорк, парень по имени Амит Суд (Amit Sood) настолько был впечатлен разнообразием местных музеев, что не мог найти себе места. 


«Вернувшись домой, я рассказывал людям об этих красивых зданиях и произведениях искусства, настолько был впечатлен. Но никто не понимал меня. Я осознал: это потому, что в Индии люди не имели такого же доступа к тому, что увидел я. Так и возникла идея создать проект», – говорит теперь уже директор Академии культуры Google Амит Суд.


В 2011 году Google Art Project в партнерстве с 17 известными музеями предоставил пользователям Сети возможность ознакомиться с информацией о художественных произведениях и создавать собственные виртуальные коллекции. 


Цифры

На сегодняшний день платформа вмещает семь миллионов интерактивных объектов, в том числе более 10 000 работ ультравысокого разрешения. В Google Art Project представлены работы из 600 музеев и галерей 60 различных стран. Он также использует технологии Street View, позволяющие практически ходить по музеям на другой стороне планеты.


Споры

Хотя Google Art Project уже 4 года, и его успешность не вызывает сомнения, все же есть немало людей, которые не считают онлайн-платформу полезной. Их аргументы базируются на том, что художники даже не предполагали, что их творения будут рассматриваться настолько детально.


«Здорово, что мы провоцируем дебаты о том, как технологии изменяют значение произведения, идею картины и задумку автора. Но культурные институции сами выбирают, какую работу они хотят оцифровать, и мы полностью доверяем их выбору. Мы только предоставляем технологию и платформу, а также возможность вставлять эмбеды с картинами на сайты самих музеев», – говорит руководитель программ Академии культуры Google по Бразилии, Италии и России Луизелла Мацца.


Также в обществе ведется немало дискуссий, что существование онлайн-музея снижает посещение «живых» хранилищ произведений искусства. С таким утверждением можно согласиться, но статистика говорит об обратном: посещаемость музеев по всему миру в 2014 году возросла в разы, по сравнению с 2012-2013 годами. Кроме того, господин Амит Суд утверждает, что благодаря Google Art Project малые и средние музеи, которые расположены в труднодоступных местах, только выигрывают, ведь о них узнает большее число людей.


Сложности и тайны

Музеи, которые предоставляют онлайн-платформе свои коллекции, иногда просят размыть некоторые картины. Такое случается, если они сомневаются в том, имеют ли право показывать произведение искусства. В этом и сложность для менеджеров Google Art Project – переубедить правообладателей и художников в том, чтобы те выложили свою работу в свободном доступе.


Если же работа не размыта, да еще и оцифрована в гигапиксельный формат, то можно разглядеть много интересного. Так, большая электронная версия 18-метрового потолка парижской Оперы Гарнье дала возможность увидеть даже подпись Шагала в углу, оставленную в 1964 году!


Будущее

Недавно Google Art Project запустил несколько специальных мобильных приложений, которые музеи-партнеры наполняют самостоятельно. Сейчас такие приложения есть у нескольких бразильских музеев: Pinacoteca do Estado de São Paulo, Музея Лазаря Сегала и Музея современного искусства Сан-Паулу. Также вдохновители арт-платформы обещают совершенствовать панорамы чудес света, созданные с помощью Google Street View.


Источник: www.culturepartnership.eu


АЛЕКСЕЙ РАДИНСКИЙ: ВОЙНА КАК МУЗЕЙНЫЙ ЭКСПОНАТ

В течение 2015 года на базе Мелитопольского краеведческого музея активисты платформы Open Place Юрий Кручак и Юлия Костерева пытаются создавать эффективную модель современной культурной институции. Все это происходит в сотрудничестве с Варшавским музеем современного искусства в рамках программы Тандем. Для реализации проекта серию встреч провел Алексей Радинский – документалист, журналист, участник Центра визуальной культуры. Свою рабочую сессию Алексей назвал «Что такое общество?». На материале Мелитополя исследователь анализировал взаимоотношения музея с местными громадами и общественными организациями. Также Алексей Радинский записывал видео-интервью с представителями общественных инициатив и организаций, неформальных сообществ города, чтобы создать своего рода каталог общественно значимых явлений Мелитополя.

 

О месте войны в истории Мелитополя, о роли города в нынешней войне на территории Украины и о том, как краеведческий музей прорабатывает эти важные темы Алексей Радинский рассказал Юрию Кручаку.

Юрий Кручак: Как ты видел свою работу в проекте «В центре сообщества» до приезда в Мелитополь?


Алексей Радинский: Название сессии было очень условным. Этот регион, Запорожская область, мне давно интересен, в последние полтора года особенно. Но я не чувствовал, что имею право предлагать здесь некий готовый проект. Меня интересовало, как работает общество в этих краях. Именно общество, не сообщества. Сообщество – слово-субститут, эвфемизм, который используют, чтобы не говорить об обществе. Таких слов-субститутов множество. При неолиберализме и неокапитализме, которые сейчас установились во многих странах мира, считается, что общества нет, есть только отдельные индивиды, в лучшем случае – сообщества. А общество – нечто из коммунистического словаря. Это – странный перегиб, и я считаю важным говорить именно об обществе. Да, мне интересно, как взаимодействуют сообщества. Но говорить об этой категории нужно с перспективой выхода на уровень общества.


Запорожская область, регион на юго-востоке Украины, интересовала меня, потому что здесь существовала угроза тотальной общественной дезинтеграции, которая произошла по соседству, на Донбассе. В первую очередь, нужно говорить о дезинтеграции государственной структуры, что быстро привело к тому, что общество на Донбассе распалось до «естественного состояния» по Гоббсу, то есть, войны всех против всех. Это некое дообщественное, естественное состояние, когда каждый сам за себя, люди сбиваются в вооруженные группы и защищают свои территории. На юго-востоке Украины такого не произошло. Судя по всему, решающим фактором в общественном коллапсе на Донбассе стало предательство Украины правоохранительными органами, репрессивными структурами. Общество не смогло ничего этому противопоставить. Это свидетельствует о том, что при отсутствии карательных органов, например, милиции, нет других факторов, которые сдерживают общество от распада до состояния войны. В Запорожской области распада общества не произошло, хотя попытки раскачать ситуацию были.


Что известно о Мелитополе среднестатистическому гражданину Украины? Например, миф о Мелитополе как о мультикультурной столице Украины. Довольно давно разные структуры, ориентированные на гранты, пытаются «поднять на щит» Мелитополь как образцовое место, где мирно уживается большое количество этнических групп. Меня всегда удивляло восхищение мирным сосуществованием этих групп – как будто это ненормально. Мелитополь преподносился как место триумфа украинского мультикультурализма. Но у этого триумфа есть неприятная обратная сторона – этнические группы живут мирно и более менее равно, но равны они, скорее, в своей нищете.


Мультикультурная составляющая Мелитополя сейчас приобрела особое значение, поскольку близко расположен Крым. Крымский полуостров теперь – место потенциальных этнических конфликтов на территории Европы. Вообще, в Крыму этнический конфликт идет полным ходом, но это – не «горячий» конфликт, к которому мы привыкли. Обычная модель этнического конфликта – погром, который устраивают «низы», из-за социальных факторов, созданных в «верхах» и дополненных искусственными ксенофобскими настроениями. Этнический конфликт в Крыму диктуется сверху, происходит путем «тихих репрессий», ущемлений прав крымско-татарского народа. Есть смысл говорить об ущемлении в Крыму прав украиноязычного населения. Там строится шовинистическое монокультурное общество, основанное на милитаристской имперской парадигме. Хорошо, что конфликт не перешел в «горячую» фазу, но это еще может случиться.


Получается, Мелитополь находится между двумя зонами конфликта: Крымом и Донбассом.


Ю. К.: Насколько оправдались твои ожидания от Мелитополя?


А. Р.: Я собирался работать с любыми существующими здесь общественными инициативами. Но сложилось так, что большинство активных организаций Мелитополя являются этническими. Я сильно модифицировал свой план. Сразу понял, что общественную жизнь Мелитополя определяет война, которая происходит в Украине, в 200 километрах от города. Мне стало интересно, как конкретно война влияет на жизнь этого, казалось бы, мирного города.


Центральное место в моей рабочей сессии занимает музей. Краеведческий музей в Мелитополе открыт для разных общественных инициатив, поэтому было интересно взглянуть на музей как на общественную структуру, проследить, как война отражена в его экспозиции. Беглого взгляда достаточно, чтобы понять: тема войны доминирует в музее, в отображении истории города. Ситуация неуникальна: то же происходит во многих других городах Украины. Речь идет о самых разных войнах, которые проходили на территории современного Мелитополя, в первую очередь, о Второй мировой. Я считаю это логичным и правильным. Другое дело, как представлена тема Второй мировой войны. Помимо этого, я сразу сфокусировал внимание на экспозиции, посвященной антитеррористической операции на востоке Украины. Интересно, что музей уже включил тему АТО в экспозицию, работает с современностью. И снова вопрос – как он это делает. Исследование таких механизмов было главным моим занятием здесь.


Ю. К.: Какие выводы ты сделал, окунувшись в эту обстановку?


А. Р.: Тема войны станет еще более важной для местного общества. Тем более, Вторая мировая война стала важным фактором при разжигании нынешней войны. Важно, что в музее школьникам и другим детям при просмотре экспозиции про Вторую мировую войну работники предлагают надеть каски, которые использовали во время боевых действий. Это называется военно-патриотическим воспитанием, но, на самом деле, программирует в детях с раннего возраста опасные наклонности.


Музейные работники говорят, что нужно воспитывать в детях стремление защищать родину, как это делали их деды. Говорят это, скорее всего, из проукраинских побуждений, но такой механизм может сработать в обратном направлении. Многие люди, которые воюют на стороне «ДНР» и «ЛНР», возможно, прошли такой же механизм так называемого военно-патриотического воспитания в украинских школах и музеях. Для многих людей это может стать сильным эмоциональным переживанием, возникает психологический механизм, который снижает барьеры при восприятии насилия, боевых действий, военной униформы и других атрибутов войны. И ничего не указывает на то, что такой механизм мобилизует детей на защиту государства Украина. Возможно, такое воспитание мобилизует их на сторону силы, которая заявит, что является легитимным продолжателем борьбы с фашизмом. Такой силой сегодня есть Россия, которая в своей пропаганде использует миф о борьбе с современным фашизмом на территории Украины.


К тому же, раздача военных атрибутов в неформальной обстановке может исказить восприятие детьми войны. Раздача касок в музее не имеет ничего общего с тем, когда в армии по уставу раздают каски и амуницию. И, в то же время, ситуация в музее имеет много общего с тем, когда в отряде ополчения, в каком-то неформальном батальоне, который не имеет отношения к «регламентированной» войне, раздают каски и оружие.


Ю. К.: Какие особенности работы в небольшом городе?


А. Р.: Мелитополь не такой уж небольшой город – он больше, чем Ужгород, а это областной центр. Особенность города в том, что здесь легко выйти на нужных тебе людей и организации. Хотя, может, это заслуга дирекции краеведческого музея. Здесь мне было легко за короткий промежуток времени провести исследование. Достаточно быстро удалось из многообразия тем выбрать ту, которая показалась наиболее актуальной, встретиться с нужными людьми, посетить интересующие события, изучить контекст, в котором они происходят, записать нужные интервью.


Ю. К.: Над какой темой ты сам работал в Мелитополе?


А. Р.: Уже после первого посещения музея решил сосредоточиться на теме репрезентации войны, того, как в современных конфликтах действует память. Я заинтересовался тем, как тема войны на востоке Украины становится частью музейной экспозиции. Тема получила развитие еще и потому, что мое пребывание в Мелитополе совпало с годовщиной гибели местных летчиков в небе над Луганском 14 июня 2014 года. Я наблюдал разнообразные события, ритуалы для увековечивания этого события. Эту трагедию уже представили в экспозиции Мелитопольского краеведческого музея, мне удалось попасть на открытие мини-музея, посвященного этой дате в Доме офицеров местного военного городка. Также я видел военные ритуалы на кладбище, где похоронены эти люди. Наверное, центральное событие современной исторической памяти Мелитополя – гибель военных летчиков. И то, что конструируется вокруг их гибели, особенно важно в ситуации, когда многие горожане признают, что Мелитополь – достаточно разделенный город. Сейчас здесь наблюдают доминирование проукраинских настроений. Но многие горожане говорят, что это – видимость, на самом деле большинство просто примыкает к стороне силы. При этом существуют большие пророссийские группы, и неизвестно, куда склонится эта категория при определенном развитии событий.


Так или иначе, во время годовщины гибели летчиков я увидел модель того, как будет формироваться историческая память о событиях на востоке Украины. Конечно, было интересно изучить и задокументировать такой ранний и яркий пример, чтобы дальше работать с этим материалом.


Ю. К.: Вернемся к теме проекта «В центре сообщества». Как может развиваться краеведческий музей в Мелитополе?


А. Р.: Есть необходимость реформировать музей. И все, включая сотрудников музея, это понимают. Я не считаю себя компетентным в вопросе реформирования музеев. Музей интересует меня как репрезентация данного общества, а если говорить конкретно о музее в Мелитополе – здесь я сосредоточился на военной тематике. С директором музея мы обсуждали, как может реформироваться экспозиция, и она сказала, что хочет сократить часть, посвященную Второй мировой войне. Я согласен с этим, но считаю, что не стоит сокращать военную тему вообще. Можно продемонстрировать непрерывность истории между разными войнами, которые происходили на территории города, и так подвести к теме войны на востоке Украины. Кстати, как бы ни выглядела часть экспозиции про АТО, считаю ее наличие правильным начинанием, которое нужно развивать.


Вообще, я бы посоветовал музею сосредоточиться на историзации современности, на теме развития общества, которое живет рядом с войной – состояние, в котором сейчас находится Мелитополь. Тем более, некоторые сотрудники музея собирают современные артефакты, которые когда-нибудь станут историей: листовки, газеты, плакаты с политической агитацией.


Сложно говорить о реформировании музея в нынешней ситуации. Важно, чтобы музейщики осознали свою роль «памяти» общества, которое проживает серьезный исторический этап. Эта часть Украины вдруг оказалась в центре мировой истории, хотя долго была ее периферией. И документация процесса важна даже больше, чем экспонирование вещей, связанных с этим периодом. Не Донбасс и не Крым стали ключевыми регионами в войне, которая происходит сейчас в Украине, а территории так называемого юго-востока страны, которые согласно военной российской стратегии рассматривались как очевидные плацдармы для бунта, обращенного против Украины. Но это оказалось огромным просчетом. На территории, которую внутри самой Украины, в центре и на западе страны, многие считали второсортной, русифицированной и советизированной, оказалось, живут люди, которые своим неприятием сценария Новороссии сломали все планы России. Роль этих людей гораздо более важна, чем роль украинской армии. Если бы зерна российской пропаганды упали здесь на благодатную почву, украинская армия не удержала бы ситуацию. Важно, что музей исследует этот момент.


К слову, этим же юго-восточным регионам государство Украина обязано своим существованием. Во время референдума 1991 года решение большинства жителей именно этих областей проголосовать за независимость страны (а не голосование Запада или Киева, которое было и так очевидным), создало реальные условия для появления государства Украина.

 

Беседовал: Юрий Кручак

Фото: Open Place

 

Источник: korydor.in.ua